— Від Павлюка вістей немає.
— Чекаю… До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:
— Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?
— Міркуємо, Дмитре, — озвався Сулима. — Пороху в нас негусто. і свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.
— Камінням? — пахнув димом Савран.
— Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.
— Діло! — згодився Гуня. — Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати…
— То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, — повернувся отаман до Саврана, — підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до форіеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле — стрілятимеш, Дмитре.
Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її —задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки… Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь… і тихо… і журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.
З рання й до вечора на південь поспішає птаство.
Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвиження бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:
— Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвиження птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…
— А як же вони повзуть? — доскіпується Митько.
— А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, — хреститься бабуся. — 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.
— Ба, а що таке ирій? — питається онук. Бабуся гладить його по голівці.
— То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!
Курли… Курли…
Журавлі…
Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:
— Пантруй, хлопці, степ!..
І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь — степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. і тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом. і пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…
— Киги… Киги… — чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ… Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно — селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені…
«Втікачі, — радо думає Дмитро. — Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло…»
— Ану, Омельку, — крикнув до ближнього козака, — зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч, нам буде!
Сулима привітно зустрів утікачів:
— Нашому роду козацькому та нема переводу! — весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни, на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!
— Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?
— 3 черкаського староства, — загуділи ті. — Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.
Серед втікачів виділявся один, високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки. — А ти, мабуть, за отамана? — поспитав його Сулима.
— Та мовби, — відказав глухо здоровань. — Вибрали дядьки в дорозі, комусь же треба старшинувати.
Перебиваючи один одного, дядьки прохали Сулиму:
— Прийміть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами відбиватися.