Все життя Лесючевський-Кирпа мріяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблі. Не бідним родичем, що зазирає в панську куховарню, аби дали що поїсти (і це будучи шляхтичем!), а рівним з рівними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що він шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все своє багатство, маєтки, грунти, хлопів і сам п'яним попав коневі під ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму синові. Скільки Кирпа не вислужувався — марно. Бідний родич. Гірш, ніж хлоп. Коли втікав на Січ, певний був: повернеться з караваном скарбу Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На білому коні в'їде… Тьху!.. Пішло життя обертом. і з фортецею він прогадав. Де ті три бочки злота, котрі він сам вигадав і в котрі сам повірив? А мо', й справді були три бочки злота? А Сулима собі заграбастав?. Лють і заздрість до Сулими не затихала.
«і треба ж було мені за ним побігти в фортецю! — вкотре лаяв себе подумки. — Чорт би її забрав!.. іч, камінням запасаються, видно, зовсім припекло. Обложать фортецю реєстровці — і кукурікай тоді… Цим камінням довію не будеш відбиватися. Та й харчу обмаль…»
Беручи від Сулими чергову каменюку, Кирпа (а він стоїть на східцях вище отамана) бачить круті широкі плечі, отаманову голову…
«Кинути б оцю каменюку йому наголову, — з ненавистю думає. — Бац — і немає Сулими… Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук… Вислизнула
– і по голові отамана…»
Кирпа ще раз бликнув на отамана і розчепірив пальці… Камінь полетів Сулимі на голову…
— Стережись! — раптом закричав Кирпа. Сулима відхилився, каменюка гуркнулась біля його ніг… Кирпа рукавом сорочки витер холодний піт з лоба, нехотя буркнув:
— З рук вирвалась… — А сам подумав: «Боягуз… Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило.» Сулима уважно глянув на Кирпу, спокійно озвався:
— Міцніше тримай каміння в руках!
— Затямлю цю науку! — зле бликнув на отамана Кирпа.
Ще вище Кирпи на східцях стоїть Гнат Кодак.
— Важенна!.. — каже він, беручи каменюку з рук Кирпи. — От дивуюсь, як це деякі людці ухитряються отакезне каміння в себе за пазухою носити?
Кирпа сполошено затупцяв на місці, ніби його спіймали на гарячому, удавано байдуже поспитав:
— Ти про що це пасталакаєш?
— Та все про те ж, — з усмішкою відказав Гнат. — Кажу, що дехто вхитряється жити на білому світі з отакезною каменюкою за пазухою.
— А-а, за пазухою? — пробурмотів Кирпа.
— Ага, в пазусі, — ліниво тягнув Гнат, а очі його так і стріляли. — Тільки той, хто носить отакезну каменюку в пазусі, неодмінно втопиться. Камінь його на дно потягне Бульк! і немає. Кирпи, приміром.
— Ти чого це? — спалахнув Кирпа.
— То я Кирпу так згадав, для прикладу.
— Шукай собі інший приклад, с-с-сірома! А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить:
— На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? Я вільний козак, а не хлоп Сулими.
— Але Сулима й сам носить, — несміло зауважує Панько Макуха. Щербина спалахує:
— Ото й носить, аби нам очі замилити! Що, мовляв, і він простий козак… А три бочки злота, про які Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо' їх лизень позлизував? Ех, і на дідька я потеліпався за Сулимою!
Макуха здивовано витріщився:
— Ти забув, Савко, що Сулима нас від опряги порятував. Коли б не він — запороли б нас біля ганебного стовпа.
— Врятував, врятував, — шкірить Савка жовті, щербаті зуби. — Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхів суне!
— Так уже й сто тисяч? — насмішкувато питає Панько.
— Чого причепився, як той реп'ях? — визвірився Щербина. — Сто не сто, а п'ятдесят — це вже точно. А то б чого Сулима камінням запасався? Пороху та куль чортма, от і думає на камінні виїхати в переможці. Пропадем ми в цій фортеці, як миші! і собака за нами не гавкне. Тікати треба звідси, допоки не влипли.
— Але ж це зрада?
— Дурило!.. — шипить Щербина. — Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!