— Стійте-е-е! — вереснув Караїмович. — Назад! Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.
— Назад! — загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ… Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.
— А-я-а-а! — закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці… Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав… Зрештою вихопився в сідло.
— Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.
— Чого стали? — примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). — Чого тупцяєте на місці, як отара овець?
— Шипи, пане гетьмане! — крикнув Басараб. — Ми погубимо коней.
— Шипів злякалися? — заверещав гетьман. — А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?
— Щоб ви подавилися тими злотими! — закричав худий реєстровець. — Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!
— Зрадник! — гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. — Так буде з кожним боягузом і зрадником! — галасував гетьман, розмахуючи пістолем. — Вперед!
— Але треба зібрати шипи, — зауважив Басараб. — Ми погубимо коней.
— Що-о? — визвірився гетьман. — Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? — і повернувся до реєстровців: — Козаки! Орли! За мною, лицарі!
І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло…
— Ой-ой-о-ой! — закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. — Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..
— Чого зуби скалите? — накинувся Караїмович на козаків. — Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.
До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.
— Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, — стримуючи сміх, мовив Караїмович.
— Ой-ой! — стогнав гетьман. — Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..
— Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! — буркнув Караїмович і відвернувся.
— Отак? — закричав гетьман. — Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.
— Гей, джуро! — крикнув Караїмович. — Витягни з гетьмана шип! — і повернувся до старшин, глузливо сказав: — Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!
Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.
— Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. — на все могутнє горло закричав Караїмович.
— Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. і ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!
Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад… Двоє реєстровців вилетіла з сідел… Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.
— Джуро, оковитої!
Сидів посеред намету, по-турецькому підібравши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами… Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. іншим робом фортеці не візьмеш… Коли б реєстровці не охололи, не позадкували… Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що, коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту… Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.
— Тьху! — спересердя сплюнув Караїмович. — Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..