Розділ тринадцятий
Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу… Ген-ген кружляло гайвороння… Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінне лишається на чатах. 3 високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух… У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.
Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша і спокій. Мудрий і величний спокій. і Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі… Перш ніж рота розкрити — довго думають, люльку смокчучи…
Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч… В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться в степ, отож довкола спокійно. Коли б тривога яка чи біда, він підпалив би солому, що лежала біля нього. і шугнув би густий вогонь у небо, німо волаючи, біда! і на інших би вежах спалахнули б вогні, і так аж до самої Січі.
Але що ж за вибух стався в степу?
Посланець повернув коня до вежі. Поблизу не видно ні козаків, ні їхніх коней Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їзді: пантрують шляхи від одного бекету до іншого.
— Гей, козаче, заснув? — крикнув, хвацько підлетівши до вежі. — Ай-ай, а ще на чатах!..
Той не відповів, навіть пози не змінив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину.
— Заснув, бісів сину!.. — вилаявся Гуня, зістрибуючи з коня.
І тут він побачив, що з вежі щось капає… Краплі були рожеві. Якусь мить сторопіло на них дивився, і у вічу йому почало червоніти. Звів голову, у спині козака стирчала стріла…
Одним духом злетів на вежу по хисткій драбині. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стріла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Січ, то перш за все намагається непомітно знищити бекетну залогу в степах навколо січового гнізда…
Гуня схопив обіруч мертвого козака, зніс його на землю й поклав біля хатини, знову загупотів драбиною на поміст. Кінь його стояв біля вежі й повільно повертав за ним голову. Нараз відчув тривогу, високо підняв голову, ловлячи чутливими ніздрями степовий вітер… Тривожно заіржав.
— Зараз, коню вороненький, зараз… — квапно озвався Гуня.
Розворушив солому на помості, дістав губку, кремінь та кресало і з першого удару викресав іскру. Роздмухав губку і сунув її в солому. Став навпочіпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав'юнився над вежею, потім з соломи хутко вигулькнув червоний язичок і затремтів, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплюється полум'ям солома, загуркотів драбиною вниз, нагріб біля вежі сміття, зелені нарвав (для густого диму), знову злетів на вежу, кинув той оберемок у вогонь.
— Горить! — і прямо з вежі стрибнув у сідло. Кінь з місця взяв клусом, але, трохи від'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирішив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготів на помості, густий дим клубами пішов у небо.
— Горить, дорогенька, горить… — аж тремтів від збудження Дмитро. — Гори, рідненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомітно підійде до Січі! Вогонь швидше добіжить до Базавлука й підніме товариство на ноги… Гори, рідненька, гори дорогенька!
Ось на далекому кряжі, що синів ген на видноколі, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжі, замиготіла, й перегодя на кряжі шугнув угору білий дим, яскраво затанцювало полум'я…