— В кожного своя мрія, — додав Гнат.
Зненацька на майдані залунали позивні звуки.
— Литаври! — звівся рвучко Ярема. — Біжімо!
— Куди? — схопився й собі Гнат.
— На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.
— А що таке рада? — на ходу поспитав Гнат.
— Рада — це... — Ярема аж руками потряс над головою. — Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде... Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб’ється, що й грудці ніде буде впасти...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали... І стихли... А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне...
І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному: «Військова рада!»
І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап’янцями, босими ногами, заклекотів лудженими горлянками... Задиміли люльки — глиняні, мідні, дерев’яні, череп’яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.
Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці...
Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій... А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках...
Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври — майдан стихав... Ще мить — і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі... І тоді четверо довбишів підійшли до великих литавр, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.
— Набат! — захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: — Ідуть!.. Ідуть!..
З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди — прапор і ще щось — пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.
— Бунчук! Бунчук несуть!.. — загомоніли козаки.
— Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, — шепнув Ярема. — Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.
Осавул поставив у колі прапор і бунчук.
Майдан сколихнувся і завмер.
Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата. І ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним — тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними — курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки — «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.
Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Сулиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені... На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього — кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові — гостроверха шапка з жовтою китицею.