Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:
— Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?
— Правильно, батьку! — в одну дужу горлянку відповів майдан.
— Панове молодці! — знову звернувся кошовий. — Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима.
Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.
— Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! — гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. — На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кодацька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!
— Не бувати ляхам на запорозькій землі! — крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. — Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!
— Правильно! — залунали голоси.
— To — Дмитро Гуня, — шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. — Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.
— Не бувати ляшкам у нашому краї! — гудів майдан. — Викуримо ос!
Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.
— А злота у фортеці достобіса? — пролунав раптом хриплий голос. — Але правду кажи, отамане!
Сулима метнув гнівний погляд на той голос:
— Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.
— Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! — глузливо крикнув Дмитро Гуня. — Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!
— Він його в пазуху нагребе, — почулося з іншого боку.
Майданом пронісся сміх.
— Не в злоті річ, осавуле Кирпо, — заговорив Сулима. — Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б’ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, — вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це — найвища плата, яку тільки можна одержали. Так я кажу, товариство?
— Так, батьку, так! — відповів майдан.
А Сулима вже далі гримів:
— Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коли ви збагнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?
— Так, батьку, так!
— Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! — крикнув Дмитро Гуня. — Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!
Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:
— Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, — збирайтеся в похід!
Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:
— Смерть ворогам!
— Скуштують пани козацьких шабель!
— У похід, братове!
Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.
— Панове молодці! — сказав кошовий. — Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.
Гнатові здалося, що першим крикнув: «Сулиму!» — Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:
— Су-улиму-у!
Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.