— Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! — кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.
Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.
— Кинь, осавуле, цей вертеп, — мовив тихо. — Не гарячися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.
Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, півгроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські флоринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб’язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.
— Якби до тих срібняків та ще розум, — похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. — Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.
— Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!
— Спробуй, — сказав Сулима. — Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.
— І доведу!
— Доводь, — сказав Сулима на ходу. — А поки що бери сокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.
Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.
— О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осавул Кирпа!
...Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран зі своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла... Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться... Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами — Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть...
Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода...
Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.
— Хлопці! — загорлав на увесь шинок. — П’ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!
Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.
— Що це ти, пане осавуло, — підійшов до нього Кикошенко, — понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
— Що ви, що ви, — розгубився Кирпа. — Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви — злото. Та я не пам’ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.
— Га-га-га!.. — регоче Кикошенко. — А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?