— Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає. Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краюнемає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:
— Кого каратимуть?
— Кажуть, що Кизима з сином.
— Чули, в Лубнах повстання?
— Тепер всюди за коси беруться...
— То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?
— Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув...
...Дзень-бом, дзень-бом... Відколи себе Марина пам’ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок — як живий. Дихнеш — затремтить...
— А чого вона чорна? — запитала Марина.
— Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, — відповів батько.
...Натовп ніби наразився на невидиму стіну.
Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося: «Кизима і сина його...» Марина зіп’ялася навшпиньки і побачила море голів. «Кизима і сина його...»
— Люди добрі, пропустіть мене... — ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.
Натовп хвилюється, гуде... І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе... І Марина зрештою бачить згір’я. Чи гору. Вона біла від снігу.
Марині здається, що гора посивіла з горя...
На горі півколом стоять гусари, і їхні чорні обладунки різко виділяються на білому снігу.
— Ведуть!.. Ведуть!.. — почувся крик. Натовп колихнувся і завмер.
Марина подалася вперед і побачила батька і брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече.
«Посивів татусь», — подумала Марина.
Батько і брат були простоволосі, в сорочках... Вони ступали по снігу босими ногами, і Марині стало холодно-холодно.
Ось вони зупинилися і вклонилися людям. Натовп відповів на поклон поклоном.
— Дивіться! Всі дивіться! — загорланив огласник. — Зараз за бунти і непокору маєстату Речі Посполитої буде посаджено на палю відомих бунтарів, які цідили шляхетську кров, Кизима і сина його Кизименка!
І тільки тут Марина побачила два високі стовпи, на кінцях яких були гострі металеві наконечники...
— Буде посаджено на палі Кизима та, сина його Кизименка!.. — не вгавав огласник. — Буде посаджено на палі...
— Люди!.. — раптом крикнув батько на все своє могутнє горло. — Слухайте ліпше мене, коваля Кизима, і сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами — не поминайте лихом!
— Бог простить! — відказав натовп.
— Будьте людьми, люди, а не бидлом! — гримів Кизим. — Ви не худоба! Ви вільні. Бог вас поробив вільними, а ляхи забрали у вас волю! Борітеся! Що ми не змогли, те подужайте ви!
— На Січ утікайте, люди! — почула Марина братів голос. — Всіх вас ляхи не скарають. Україна велика!..
— Куйте залізо, поки гаряче! — гукнув батько.
— Щоб іскри сипались! — додав син. Батько високим і дужим голосом заспівав:
Пісню підхопив ковалів син:
І Марина відчула, що біля неї співають люди, вся гора Киселівка співає козацьку пісню:
Співала пісню й Марина, співала, відчуваючи, як б’ється у неї під серцем дитя. Швидше, швидше з’являйся, сину, на білий світ, і зануртує в тобі гаряча нескорена кров Павлюків і Кизимів!
Козацькому роду та й не буде довіку переводу!..
КНИГА ТРЕТЯ
ВИЛІТАЛИ ОРЛИ, ВИЛІТАЛИ СИЗІ…
Ой то ляхи — вражі сини
Вкраїну зрубали,
Течуть ріки кривавії
Темними лугами.
Ступай, коню, підо мною
Широко ногами,
Ідуть ляхи — вражі сини
В погоню за нами.
Летить орел понад полем
І в повітрі в’ється,
Ой там, ой там славний козак
З поляками б’ється.
Ой годі вам, вражі ляхи,
Руську кровцю пити,
Не один лях молоденький