— Не маєте права! — позадкував Кирпа. — Я самому кошовому на вас поскаржуся!
— Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.
З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.
— Чув, як дзвенить?
— Дзвенить, дзвенить, — погодився Кирпа. — Мабуть, добра монета.
— Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. — І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. — Бачив, яке добро?
— І проп’єте отаке багатство?
— Проп’ємо! — кричав Кикошенко. — На бісового батька воно здалося!
Кирпі забракло повітря — жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:
— І ото прогуляєте всі таляри?
— До останнього! — не вгавав Кикошенко. — Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? — Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: — Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?
Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
— За так?
— Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.
— Як? — не второпав Кирпа.
— А так, як півні кукурікають, — уточнив Кикошенко.
— І жменя талярів буде моєю?
— Твоєю...
І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати...
Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.
На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив’язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи:
— Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили!
— Спасибі за науку! — як велить звичай, дякували засуджені лиходії. — Вдруге не будемо губити козацької честі.
Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благально дивився йому в очі, німо волаючи рятунку.
— Ти хто такий, бісів сину? — сердито запитав Сулима.
— Панько Макуха, батьку, — хрипло озвався молодик.
— Ти, я бачу, й справді макуха! — з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв. — Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли?
— Ні, — тяжко зітхнув Макуха, — ще не доводилось.
— Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Січ?
— По весні, батьку.
— А ти хто за їден? — запитав Сулима другого.
— Савка Щербина, — озвався той басом. — Спасибі вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати.
— Сто копанок вам у боки! — процідив Сулима. — Чортові гультяї! Не з того ви почали своє козакування. Загинете марно, ніяка собака за вами й не гавкне. Не київ біля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. І честь козацьку ще вище б підняли. А так заб’ють вас до смерті — і по тому!
Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: «Не хочу об вас і руки бруднити» — і пішов. Він органічно не міг переносити, коли гурт б’є одного, а той навіть змоги не має захищатися. Розумів, що козаки чинять справедливо, караючи злодіїв. На Січі життєво необхідно підтримувати сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, — в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, — не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб’язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз...
Зненацька на майдані почувся крик:
— Павлюк! Павлюк прибув!
Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.
— Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! — пішов йому навстріч Сулима. — Здоров був, сину!