«Ми знищуємо на вічні часи, — зачитали на сеймі постанову про нову Ординацію, — всі пільги, прибутки і право на вибір старшини, котрими козаки користувалися... Ми ухвалюємо, щоб ті, хто брав участь у повстанні, були перетворені у хлопів... Посаду гетьмана ніколи не буде займати особа із козацької маси, гетьмана буде призначати король із шляхетського стану. Із шляхти будуть вибиратися осавули й полковники».
За козаками лишалося право вибору лише сотників та отаманів. Реєстровцям заборонили вільно пересуватися по Україні, займатися торгівлею. Реєстр також було зменшено і вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординація раз і назавжди покладе край повстанням на Україні.
Відразу ж по закінченні сейму два гетьмани, коронний Конєцпольський і польний Потоцький, зійшлися за угорським вином, аби узгодити свої плани щодо подальшого упокорення бунтівної України. Ситуація з початку 1638 року для Польщі складалася так. Коронне військо було розділене на дві частини. Перша, значно менша, стояла в самій Польщі неподалік прусського кордону (в Пруссії було неспокійно, до всього ж підливав жиру у вогонь і Данціг, котрий претендував на морське воєводство), головні ж сили ще з зими минулого року стояли в Україні, зайнявши Подніпров’я, Придніпров’я, Задніпров’я та всі шляхи й переправи по Дніпру. Вже другий рік в Україні було неспокійно, то там, то тут спалахували повстання, міста виходили з покори польським старостам, в лісах діяли загони місцевих ватажків. Із стратою Павлюка у волостях нічого не змінилося, пожежа тліла і розгорялася. Остаточно вгамувати Україну була доручено польному гетьману, одначе той, передавши війська своєму братові, полковнику Станіславу Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм і зволікав з поверненням в Україну, зіславшись на поганий стан здоров’я.
«Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував реєстр, і з мене досить, — сам перед собою виправдовувався польний. — Хіба я мало гибів в Україні, мало ризикував своєю головою? Нема дурних! Хай ліпше брат викорінює хлопські бунти, якщо це йому вдасться!»
Але виду про свій душевний злам не подавав, тримався гордо і самовпевнено, як і личить бравому переможцю.
— Я переміг з Божою поміччю хлопського гетьмана, а нова Ординація й зовсім вломила реєстру карк! — піднявши золотий кубок з янтарним вином, хвацько вигукнув польний. — Шляхетський гордий чобіт дощенту розтоптав хлопські вольності. Я радий, що старшина реєстру віднині буде з можних родів. — Сьорбнувши вина, мрійливо протяг: — М-м-м... Вино пречудове! Це справжня олімпійська амброзія! Хоча, — продовжував він перервану тему, — повернемося до повстання. Іляшко Караїмович, теперішній старший реєстру, і не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата українця він випустить більше крові, аніж ми. А вже сім шкур злупить, будьте певні!
Коронний гетьман, вмочивши сухі губи у вино, задоволено плямкнув і похитав головою:
— Але ж угорці мастаки виготовляти вина! П’єш його, власним язиком закусиш і не вгледиш як... Та-ак... Щодо Караїмовича. Вашмосць має рацію. Я ніяк не хочу применшувати моці Посполитої, але без таких запроданців, як Караїмович, нам би довелося сутужно.
— О, так, — згоджується польний. — Попереднє повстання Марка Жмайла тільки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бік. До речі, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилі, і сподіваюсь, що й у майбутньому буде. Допоки караїмовичі зраджуватимуть своїх же, ми загрібатимемо жар чужими руками.
— На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупіться, — каже коронний і піднімає кубок. — Отож за перемогу?
— Так, за перемогу, вашмосць! — вигукує Потоцький.
— Пан польний хіба не збирається в скорім часі повернутися в Україну й очолити священну війну супроти схизматів?
— Я... е-е... — запитання коронного застукує Потоцького зненацька. — Звичайно, радий і далі служити своїм фамільним мечем дорогій ойчизні і Короні, але почуваю себе кепсько. Минулий похід дався взнаки моєму здоровлю. Одначе з черню впорається і мій брат. Я п’ю за золотий спокій у нашому королівстві!