От і зараз: веліла йому принести з церкви страсного вогню, і несе Хрущ, бо що вдієш? А тут ще й шаблюка раз по раз між ногами плутається, сотник спотикається, сердито бурчить:
— Ну дивись ти!.. Чи ж не причеплива! Не інакше як Параску зачула, от і лізе під ноги, наче лякливе щеня!..
Подумав сотник, і раптом наче гармата на вулиці бабахнула:
— То ти ото так, дорогий чоловіченьку, щоб тобі коти оселедця засмоктали, страсний вогонь затуляєш?! Хіба ж тобі повилазило, дорогенький, що свічка вже й погасла?
Крикнула Параска, а свічка тільки пурх з рук!.. Пан сотник так і отетерів посеред вулиці: недарма ж таки шабля плуталася між ногами, чула біду, ой, чула, кривобока!.. І як же він не вберіг страсний вогонь, най би він горів і не переставав! Наче з-під землі, виросла перед ним Параска, висока, дебела, вдвічі вища і більша за маленького кругленького сотника і, взявшись одною рукою в могутній крутий бік, другою помахувала перед спантеличеним носом пана сотника. В тій руці був замашний макогін.
— Понюхай, чим ця штука пахне?
Пан сотник носа відвернув: спасибі, нанюхався!
— Чого це ти як в рот води набрав, чоловіченьку, най би в тебе привселюдно очкур у шароварах тріснув?! — проспівала Параска таким голосом, що не віщував нічого доброго. — Чи не я тебе посилала по страсний вогонь, а ти що це, любий, несеш мені з церкви? Погаслу свічку, най би тобі чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоці закіптявлюватиму?
Не встиг пан сотник і очима кліпнути, як пані сотникова — хвать його за оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечі!
— Щоб знав, як берегти страсний вогонь!..
— Пані Хрущихо... пані Хрущихо... — отямившись, заволав пан сотник, марно намагаючись вивільнити свого нещасного оселедця. — Схаменіться, Парасочко, ми ж бо на вулиці! Люди на нас дивляться...
— Йому людей соромно! — закричала на всю вулицю Хрущиха. — Подивіться на нього, людоньки, йому соромно, що рідна жінка макогоном його уму-розуму навчає! Та хай усі видять, як я за тебе, телепню гороховий, піклуюся та розум тобі макогоном доточую. Ось тобі Страсний четвер!.. Ось тобі Страсна п’ятниця! Ось тобі...
Хтозна, чим би закінчилося це навчання (пані сотникова добралась ще тільки до Страсної неділі), як на вулиці невідь-звідки взявся молодий чорнявий парубійко і вражено протяг:
— Хі-хі-хі! Тітко! Та у вас спина іззаду!..
— Хі-хі-хі! — й собі затягла Хрущиха. — Як же це я?.. — І, відпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. — Що там ще за трясця?
— Та спина, кажу, у вас іззаду! — посміхався чорнявий парубок.
— Без тебе знаю, що спина у мене позаду! — відказала Хрущиха і тільки тут збагнула, що парубійко бере її на глузи. — Ах ти ж босото!..
Тим часом бравий сотник, як і личить справжньому вояці, встиг скористатися з непередбаченої ситуації, крикнув своєму визволителю: «Рятуйся як можеш!» — кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, і обоє вони, вскочивши у завулок, присіли під плотом, аби перечекати грозу.
— Ну, спасибі, виручив! — сотник поплескав парубка по плечу. — Бо клята жінка зовсім би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить.
Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боці і прибрав войовничу позу.
— А чи не податися нам у шинок до Лейби і прилити зустріч?
— Радий, та часу катма, — парубок облизав губи. — Нагальне діло маю, до дядька спішу.
— Ти ніби не тутешній, — сказав сотник. — Хто твій дядько?
— Сотник Хрущ. Мо’, чули про такого?
— Чув, чув, аякже... — сотник підозріло оглядав парубка. — Навіть знаю, що сотник Хрущ — це я.
— Тю! Пощастило! А я Онисько Завірюха.
— А-а, це той самий Онисько? — протяг Хрущ.
— Той самий, — радо закивав парубійко.
— Не чув такого! Звідкіля ти?
— А звідти,— тицьнув парубійко в бік Псла. — Від Остряниці.