Джура тільки холошами полопотів!
Остряниця оглянув табір і лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лісі над Пслом. І ледве сонце сіло, як здійнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву відмахувались від кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велів. Потоцький нишпорив неподалік, то ліпше до пори до часу себе не виказувати. Та гірше, ніж комарі, допікали Остряницю власні думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимі й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, підняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рік минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так і лишилася. Козаки забагли, щоб він очолив рух по весні 1638 року. Він очолив і вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанців сил цього разу? Шість тисяч козаків та селян зібралося по весні на Січі і вручили йому свої долі. І мрії, і палкі прагнення. Веди нас, гетьмане! Він повів повсталий люд.
Згадується, як то було...
Над Дніпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, тріщала крига, клекотіла шуга... Дніпро скидав крижані кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рікою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березі Дніпра й дивився на льодохід. Велетенські крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженій круговерті.
«Ось так і сила людська, — думав Остряниця. — Скільки не заковуй її в кайдани, скільки не гніти, а надійде час, пробудиться зі сну жага волі, в друзки рознесе кайдани і розіллється великою водою по всьому краї».
Над Дніпром дув вологий вітер, гостро й гірко пахло вільхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані... Били довбиші в литаври, скликуючи товариство на раду, гудів весняний вітер над матір’ю Січчю, коли над майданом злетіло одне слово: «Остряниця!»
Курли-курли...
Остряниця задумливо звів голову: журавлі у високості. Але ж які ранні! Крига з Дніпра, сніг із землі, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою...
Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином...
— А Павлюк не повернувся з вирію, — зітхнув Гуня. — І батько Сулима... І багато-багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!
— Ось і наша черга настала, брате, — обняв його Остряниця. — Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?
— Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб’ють!
— Будемо вилітати, Дмитре!
— Пора вже! — подав голос Скидан. — З великою водою і ринемо в Україну.
— Гінців уже розіслано? — запитав Остряниця.
— Як журавлі, розлетілися, — озвався Биховець. — Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.
— Гляньте, пани отамани! — раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. — Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!
Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п’ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть...
— Загинуть сірі ні за цапову душу! — Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.
— Перепудились, сірі? — весело поспитав, запихаючи зайців собі за пазуху, двох підхопив під руки і пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посміхаючись у вуса, повитягав із пазухи зайців, але довговухі ще не дійшли тями. Злякано тислися до землі, і вона під ними, певно, хиталася...
— Гайда, хлопці, гайда! — погладив їх гетьман. — Та вдруге обачнішими будьте!
Зайці, отямившись, тільки й мигнули білими кінчиками куцих хвостів. Отамани весело засміялися.
— Так про що ж ми річ вели? — підійшов гетьман до отаманів. — Про похід? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспішати. Вирушаємо завтра. Як і мізкували: я піду з частиною війська сухим шляхом по Лівобережжю в напрямку Кременчука, а тоді на Хорол. Дмитро Гуня підніметься з човнярами по Дніпру і захопить вище Кременчука переправи, щоб відрізати ляхів від Правобережжя. А правим берегом піде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне військо на Лівобережжі, а тоді — на Подніпров’я. В похід, братове!