...Остряниця походив берегом Псла і повернувся до табору.
— Ще не прибігав Онисько?
— Ні, пане гетьмане! — Козаки махали гілками, відганяючи комарів. — Кусають, хай їм грець!
— Та в’їдливе ж створіння! — буркнув худий жовтий селянин у драному солом’яному брилі. — Ні куля їх не бере, ні вилами не проштрикнеш капосну душу!
— Але один засіб є, — озвався Остряниця, смокчучи люльку. — Треба переловити всіх комарів, повідривати їм носи і відпустити їх з миром...
— Для чого? — здивувався дядько в брилі.
— А хай собі літають, — незворушливо мружився гетьман, відливаючи кулю. — Безносі комарі вже не зможуть жалити і зробляться все одно що ті метелики. Так мені ще колись покійний дід раяв.
Козаки і селяни зареготали, сміх покотився табором, і комарі наче стали не так уже допікати. Люди привітнішали, хтось уже заходився колінця викидати, сміх зринав там і тут...
Остряниця вкотре обходить табір і, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка веде в Голтву... На ній ні душі...
А спогади знову течуть і течуть...
Двадцять п’ятого березня передові загони Остряниці підходили до Зозулинець — першого села по путі в Україну. Широко розлилися весняні води, здається, увесь білий світ пливе за водою. Остряниця спокійний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей із Січі. Тим гірше для нього. Увірвуться вони в Кременчук, як сніг на голову!.. Зозулинці туляться по схилах балки, дощі та віхоли обшмарували хати, жовтою глиною світять, які в низині, то й водою підпливли.
Бам-бам-бам!.. В селі дзвін не вгаває, не набудеться.
Навстріч люд вибіг. Попереду піп у довгій чорній рясі.
— Чи не Остряниця вас веде, воїнство запорозьке?
— Остряниця, панотче!
— Благослови, Боже, святе і праведне товариство! — панотець хреста над головою здіймає. — З весною будьте здорові, лицарі наші! З Благовіщенням! Сьогодні день архангела Благовісника. Все, що зачинається цього дня, благовісним стає.
— Перша ластівка сьогодні з вирію вилітає, — додає з гурту білий як молоко дід з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн. — Ласкаво просимо, товариство, до нас. Подався б і я з вами, та воно вже не до Петра мені, а до Різдва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора їхати.
— Ще повоюємо, діду! — гудуть козаки.
— Відвоював я своє, — журиться дід. — Не в гору моє життя, а з гори котиться. Та й сам я мохом уже поріс. Землею пахну...
Сільські дядьки, погомонівши між собою, розбігаються по хатах і невдовзі повертаються з вилами і косами, а дехто з шаблями та мушкетами. За ними з плачем біжать жінки.
— Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та пошвидше, доки нас жінки не позавертали. Підемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собі, то дітям нашим!
— На Кременчук, братове!..
«На Кременчук... На Кременчук...» — шепоче Остряниця. Він узяв тоді Кременчук з ходу, до ноги винищивши жовнірську залогу. За Кременчуком — Хорол та Омельник. Поляки й опам’ятатися не встигли, як повстанці захоплювали місто за містом. Поповнивши свої запаси зброєю, порохом та провіантом, Остряниця не затримався ні в Кременчуці, ні в Хоролі. Навстріч йому з великими військами уже поспішав Потоцький. Гетьман збирався поки що маневрувати і тим часом вибрати зручне місце для бою. Перше: в нього ще малувато було сил; друге: ніякого озброєння в селян, крім кіс та вил. Повторяється те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького не підеш. П’ятнадцять тисяч ляхів проти трьох тисяч в Остряниці — не вельми втішно. Тому гетьман і надумав відійти до Голтви, добре закріпившись там, дати бій переважаючим силам Потоцького. Затим і Дмитро Гуня з своїм загоном підоспіє.
— Пане гетьмане! — почувся голос. — Онисько Завірюха повернувся. А очима сяє, як злотом!
— А чого ж мені сумувати? — сміється джура. — Час такий, що не до журби. Сотника Хруща знайшов, пане гетьмане! Його саме жінка посеред вулиці чубила.
— Тоді то і є сотник Хрущ, — посміхнувся Остряниця. — А тепер викладай, що там у Голтві!