РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
...Треті півні проспівали.
Голтва стояла на високому лівому березі однойменної річечки при впадінні її в Псьол. Місто сполучалося з багнистим рідколіссям правого берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця і вивів передові загони. Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу темряву. Місто як вимерло... Відспівали треті півні... Тихо...
— Озвись, Ониську! — шепнув Остряниця.
Онисько приклав долоні до рота:
— Пугу! Пугу!
— Пугу! Пугу! — почулося по той бік мосту.
— Козак з Лугу! — вигукнув гетьман. — По конях, хлопці! Козаки миттю вихопилися в сідла.
— Рушай, товариство! — наказав Остряниця і першим вилетів на міст. Заторохтів, заходив ходором міст під копитами.
Проскочили міст і помчали темними вузькими вуличками. Там і тут у віконцях принишклих хатин блискали і злякано гасли вогники... Ось і замок. Брама відчинена. Остряниця влетів у замкове подвір’я, за ним козаки, й ураз стало тісно в дворі...
— Пане гетьмане?! — почувся в темряві голос. — Сотник Хрущ вітає тебе в замку Голтви!
— Де жовніри? — запитав Остряниця.
— А ми їх заперли та в облозі тримаємо, — мовив Хрущ. — Пора вже випускати.
Спалахнула стрілянина... Жовніри вибігали в двір, на ходу стріляючи, і часто навмання, падали під ударами козацьких шабель. А місто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, іржали коні, грімкотіла стрілянина. Жовніри ще деякий час відстрілювалися, та замок уже був у руках козаків, і залога почала здаватися. Жовніри вибігали з хат, кидали рушниці й кричали:
— Проше пана, не стріляй!
— Що з полоненими чинити? — питався десь у темряві Хрущ.
— Пускай їх на небо! — залунали голоси.
— Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють!
— Стійте! — вигукнув Остряниця. — Тим, хто здається, я зберігаю життя!
— А вони б нам не зберегли! — закричали обурені козаки. — Як звірі б накинулись!..
— Але ми не звірі!..
Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.
— Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! — заторохтів товстун. — Місто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут більше вже немає чого робити!
— А де той базікало?! — пролунало сердите, і з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрівши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряниці.
— Ану виходь лишень, вояко, сюди! — гримнула Хрущиха, і сотник, пом’явшись, покірно вийшов. — Проси пана гетьмана до нас на гостину.
— А чого ж... — Хрущ так і випростався. — Як господар запрошую...
— Збрехав, аж пальці знати! — вигукнула Хрущиха. — Та з яких це ти пір господарем зробився? Ану кажи мені негайно: моя дружина і я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.
Остряниця посміхався, спостерігаючи за розгубленим сотником.
— Не гарячися, не гарячися, Парасочко, і з себе не виходь, — бурмотів сотник і повернувся до Остряниці: — Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина і я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снідати!..
Вранці гетьман оглянув Голтву. Місто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристі драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький міст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати під прицілом.
— Еге, та тут оборонятися можна скільки захочеш! — торохтів сотник Хрущ. — А ще коли о-он на тій могилі поставити армати, то й зовсім буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки під нігті заганяти.
Оглянувши місцевість, Остряниця заходився вкріплювати місто. Відкритий бік півкола — від одного берега до другого — велів загородити земляним валом і поставити палісад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанці почали нагортати вал від одного берега до другого, рили шанці, на могилі встановлювали гармати. Десь по обіді гетьман обходив з сотником Хрущем лінію оборони, як почувся жіночий лемент. З бічної вулички вирнув гурт жінок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока і дебела Хрущиха.
— Не інакше як мене годувати бебехами йде! — зблід сотник Хрущ і почав заходити за спину Остряниці. — Ще й жінок собі на підмогу взяла, тепер начувайся! Боки хіба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свідком, пане гетьмане, мокрого місця з мене не зостанеться. От наділив Господь жіночкою! Полатає ребра ні за пухлу душу!
— А для чого ж ти її брав? — посміхнувся Остряниця.
— Я? Брав?! — здивувався Хрущ. — А хай ліпше її дідько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла і сама на собі оженила. Як курча в сильце, заманила. Спіймала колись за оселедця і гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрій волі на мені оженився!