— Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? — весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.
Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.
— Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, — торохтів Павлюк, — а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри — і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!
Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.
— Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! — вигукнув Сулима. — Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.
— Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?
— Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!
Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.
— Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.
І розповів Сулимі про свою зустріч з Пшияловським.
— Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.
— Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.
— Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.
— Святі слова, — замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: — Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.
— Пане кошовий! — весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. — Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п’ятами на Січ.
— Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? — незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. — Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?
— Утік, — розвів Павлюк руками. — Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.
— Ех, сотнику, — похитав білою головою кошовий. — Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.
— Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, — з жалем мовив Павлюк. — Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та...
— Запроданці продали? — швидко запитав Сулима.
— Продали, — зітхнув Павлюк. — Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло... Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню — і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.
— Бог тобі в поміч, — кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. — Нумо, вип’ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!
— Щоб не було ворогам добра! — гаряче мовив Павлюк.
— Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! — вигукнув Сулима.