Онисько м’явся з ноги на ногу, з недовірою поглядаючи на дівчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник і, нахилившись, розрізав мотузки. Оришка поспіхом прикрила подолом стегна, зібрала сорочку на грудях, зіщулилась... Але не встала.
— Пане сотнику! — гукнув Остряниця. — Вгамуй свою жінку!
— Рада б душа в рай... — переступив сотник з ноги на ногу. — Коли б ляхів, то вгамував би, тільки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, ніж з нею.
— Стережися, гетьмане! — крикнула Хрущиха. — Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину!
— Гаразд, постережуся!
Юрма неохоче розходилась.
— Це ти сюди гетьмана привів? — Параска схопила сотника за рукав. — Ану ходімо до двору!
— Пане гетьмане!.. — благально вигукнув сотник.
— Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! — сказав гетьман весело.
— Ага, чула? — вигукнув зраділий Хрущ.
— Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! — і Хрущиха потягла сотника за руку.
Люди розійшлися... Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.
— Не бійся мене, — сказав гетьман і сів біля неї.
— Овва! Чого це я мушу тебе боятися? — вигукнула Оришка низьким грудним голосом. — Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!
Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку... Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.
— Ти хто така? — тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.
— Чарівниця... — відповіла вона спокійно.
— Я вірю... Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.
— Гляди, обпечешся, гетьмане! — Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.
— Чаруй! — Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. — Я хочу бути тобою зачарованим!
— Не треба... — прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. — Я боюся тебе... Я всіх боюся... — Оришка тяжко зітхнула. — Що де трапиться в місті, лихо яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду — пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні... Коли б не ти... утопили б.
— За віщо?
— За те, що я чарівниця.
— У тебе такі очі, що й справді зачарують.
— Тобі подобаються мої очі? — Оришка радісно засміялася. — Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю... Не інакше як з відьмаками знаюся... А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.
— А що ти біля брами сіяла?
Оришка засміялася.
— Що чув... Попіл... — Урвавши сміх, додала серйозно: — Хотіла зачарувати лядські кулі, щоб вони в козаків не вцілили. А люди по-іншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.
— Були б утопили...
— Були б... — згодилась Оришка. — Я молитимусь за тебе, пане гетьмане. І за військо твоє. Аби тебе ні куля, ні шабля не взяла. Чарувати я вмію, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарівниця, я нікому зла не бажаю.
— Я вірю тобі. — Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов’ї. — Так тьохкають, що можна й голову втратити, — прошепотів Остряниця і взяв її за руки. — Де ти з’явилася, чарівнице? Ти справді ніби чарами мене напоїла.
— Я пропаща...
— Не кажи так...
— Ні, ні, я пропаща. Мене всі бояться. І ніхто не відає, що зла не маю. — Помовчала, гірко зітхнувши. — Все одно або втоплять, або вб’ють мене... І хатину мою спалять.
— Але я тебе нікому не віддам!
Він пригорнув її.
— Ти плачеш? А ще чарівниця!
— Мені здається, що це сон... Всі мене бояться... груддя кидають в спину, і раптом... Один ти повірив... Але все одно не треба... То тебе солов’ї зачарували...
Вона легко звільнилась з його обіймів і пішла, похиливши голову. Остряниця наздогнав її.
— Орисю...
— Ні, ні... — відсахнулась вона. — То солов’ї тебе зачарували. Не вір їм, не слухай їх...
— Я проведу тебе.
Вона нічого не сказала, тільки нижче нахилила голову і швидко пішла вуличкою, де густо поросла дереза.