— Ось мої хороми, — спинилась біля маленької скособоченої хатини. — Йди собі в замок...
Він підійшов до неї, відчуваючи, як гупає власне серце.
— Не підходь!.. — кволо попрохала вона. — За-ачарую...
І притулилась до нього, здригаючись усім тілом...
...Коли вони спохопилися, в хатині було світло, наче хто сріблом долівку залив.
— Місяць... — тихо прошепотів гетьман і тихо засміявся. — Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає місяченько. Глянь, який він гарний, наче князь!
Вони лежали пригорнувшись одне до одного.
— Я бачу в твоїх очах красен місяць.
— Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.
— Мовчи... — вона затулила йому рота долонею. — Мовчи... Мені й досі здається, що це сон. Ніколи не мала чоловіків і тому я не вірю, що ти поруч... Мене всі цуралися, проклинали, й ніхто не підійшов до мене з любов’ю. А яка ж я відьма? У мене в серці й крихти зла немає. Навіть до тих жінок, котрі хотіли мене втопити.
— Дурні бувають люди, — мовив Остряниця. — І не розберуть іноді, хто добрий, а хто злий. Не бійся, чарівниченько, я тебе нікому не віддам.
— Ти вранці підеш і ніколи не повернешся, — плечі Орисі здригнулися. — Я так і не знатиму, був ти, чи то мені примарилось місячної ночі...
— Вранці буде бій лютий, — тихо мовив він, — а після бою я прийду до тебе, добра моя чарівниченько!..
Коли місяць зблід, а над Голтвою поповзли вранішні тумани й на всі лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.
— Ти повернешся? — шепотіла вона, притулившись до його грудей. — Повернешся, любий мій чоловіченьку... — Злякано глянула на нього. — Можна називати тебе своїм чоловіченьком? Мені так хочеться, щоб у мене був свій чоловік.
— Ми повінчаємося з тобою, серце моє.
— У церкві?
— У церкві. Щоб як у всіх людей було. І потім ти ждатимеш мене з походів. А я думатиму про тебе.
— О ні! Я не пущу тебе! Ти загинеш на війні. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.
— Орисю... — Він гладив її довге чорне волосся. — Я повернуся, небезпремінно повернуся до тебе. — Поцілував її. — Прощай!..
І пішов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслід руки, і шепотіла, заклинаючи зорі і ясну днину, тихі води і святу землю, аби він повернувся живим...
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Бій клекотів уже другу годину поспіль...
Потоцький раз у раз кидав жовнірів на приступ козацького валу, і ті, всіваючи поле трупами, щоразу відкочувалися назад. Потоцький шаленів і не йняв віри. Не може бути, щоб якесь збіговисько так міцно засіло у Голтві! Жодна з жовнірських атак не мала успіху. А він гадав, що повстанці після загибелі Павлюка навряд чи здатні будуть чинити опір. І ось... Як жовніри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козаків з-за валу, міста не візьмеш. Скільки он уже полягло війська перед клятим валом, щоб він запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. І Потоцький спішить... Носячись на білому коні, без втоми розмахує шаблею над головою.
— Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону і круля! Ми викуримо лотрів з Голтви! Хто перший увірветься в місто — даю кожному по сто талярів!
Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицільний, що рідко яка куля летить марно.
Остряниця спостерігає за битвою з високої могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б’ють гармати, тріщать самопали, мушкети, пороховий дим обволікає поле.
— Сотнику Хрущ! Бери свою сотню — і бігцем на ліве крило, — наказує гетьман. — Там наша оборона поріділа!
— В один мент, пане гетьмане!
Остряниця знову спостерігає за полем бою, і на повних губах його, під срібними вусами блукає щаслива посмішка...
Він все ще відчуває в своїх руках тепле, пружне і сильне Орисине тіло. І на душі в нього робиться світло і затишно. Почуває себе впевнено, як ніколи. Він розіб’є ляхів, будь-що розіб’є! І з перемогою повернеться до маленької хатини Орисі-чарівниці... І знову у них буде чарівна ніч...
А гармати не затихають. Козаки, залігши за валом, б’ють з мушкетів, і дим та гуркіт несуться в межиріччі Голтви і Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на білому коні носиться Потоцький і розмахує шаблею, підганяючи тих, хто огинається...
— Хлопці! — гетьман повертається до гармашів. — Ану пальніть по отому, що на білому коні вибрикує!
— Пальнем, батьку! — блискаючи зубами, кричать закіптявлені порохом гармаші. — Втремо ляшку ворсу!
Піднімаючи жерло гармати трохи вище, гармаші прицілюються і закладають ядро. Баб-бах!