Білий кінь підстрибнув і звалився на бік. Але з могили видно, що Потоцький уцілів, його поставили на ноги, і він шкутильгаючи подався в шанець. І то добре. Відбили в пана охоту на білому коні гарцювати. Хай втикається носом у землю!
Зненацька по той бік польського табору загриміли постріли. Жовніри, які бігли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися між двома валами. А в їхньому тилу все дужче і дужче наростала стрілянина.
— Ура-а-а! — доноситься звідти.
— Молодець Биховець! — весело каже гетьман. — Так їх, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармаші! Втріть ляшкам кабаку! Сипніть вогню! Зараз опиняться ляшки між молотом і ковадлом!
Паніка охопила польський табір, коли Биховець зробив перший залп із лісу. Жовніри й справді відчули себе ніби між молотом і ковадлом. Про штурм валу годі було й думати! Поляки хутко втікали за свій вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лісі по той бік польського табору, перебігаючи від дерева до дерева, вели прицільний вогонь. З боку Голтви били козацькі гармати, і жовніри не знали, де подітися. Потоцький спішно відрядив ротмістра за коронною кіннотою, котра стояла в резерві на луках. Паніка в таборі не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма він кричав до хрипоти, що «нас, орлів Корони і круля, тисячі, а хлопів жменька», жовніри його не слухали... Тоді Потоцький велів спішно відгородити возами тил свого табору й вислав загін з велінням розігнати в лісі козаків. Але й це не принесло заспокоєння. Жовніри, наче стадо овець, кидались то в один бік, то в другий...
— Боягузи ви, а не лицарі! — зриваючи голос, волав полковник. — Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрів? Вірьовки з них треба сукати, а не кланятись їхнім кулям! Ось прийде коронна кіннота і розжене їх, як шкідливих зайців!..
Та коли йому доповіли, що кіннота не може пробитися на поміч, бо всюди яри та болота, а єдину дорогу козаки завалили лісом і їх неможливо викурити із того завалу, Потоцький відчув себе у пастці... День-два він ще в змозі протриматися, а що його чекає на третій день в обложеному таборі, на четвертий?.. Жовніри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще міцніше оточить табір, і тоді вже не вирвешся. А він же так був упевнений у своїй перемозі, що навіть передчасно гінця в Бар відрядив, що з повстанням покінчено. Гадалося, доки гонець дістанеться Бара, він розквитається з Остряницею... і ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть!
— Князю Длотовський! — закричав Потоцький. — Пся крев, де князь Длотовський?
— Я тут, вашмосць, — підбіг блідий, увесь у багнюці князь, зіниці його були розширені. — Кепські справи, вашмосць! Хоч нас і більше втричі, але ми оточені. Сьогодні ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пізно!
— Князь гадає, що я буду втікати від тих голодранців? — побілів від гніву Потоцький. — Вони ще скуштують мого гніву!
— Боюсь, що ми перші скуштуємо їхньої криці!
— Мовчать! — крикнув Потоцький. — Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнірів! Вам я доручаю тил табору!
— Вашмосць! — примчав поручник Ташицький. — Жовніри вимагають...
— Що вимагають? — метнувся до нього полковник. — Бунт?
— Ні, вашмосць... Але вони збираються відходити.
— А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?!
— Вашмосць, ми оточені!
Потоцький вихоплює шаблю з піхов, якусь мить тримає її в руках і з силою застромлює в піхви.
— Матка Боска! — скрегоче він зубами. — Ці боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, — звертається він до Длотовського. — Ваша милість піде... негайно піде до тих схизматів! Затівайте переговори, зволікайте, тягніть... Будь-що розколоти старшину Остряниці. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику!
— Слухаю, вашмосць!
— Візьміть з десяток вершників і мчіть у Бар до коронного гетьмана.
— Слухаю, вашмосць! — поручник так і засяяв, не в силі приховати свою радість. — Сію мить виїду!
— Я знаю, що ви радий утекти звідси. Стривайте! Скажіть, що Остряниця... Ну, розумієте, Остряниця оточений, але не здається. Хай єгомосць спішно шле підмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядіть, поручнику, ляпнете що зайве — голову зніму!
— Слухаю, вашмосць!
«Везе ж бевзю! — з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. — Іч, сяє, що з пекла вирвався!»
— Князю Длотовський! Негайно до хлопів на переговори! Забалакуйте їм зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасіння!
Польських послів Остряниця прийняв у замковій залі. Своїм сотникам і старшинам велів зодягтися якнайкраще, сам принарядився, і князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподівався побачити перед собою ошарпанців.