«Еге, та вони собі ціну знають, — кисло подумав посол. — Ач, які самовпевнені та горді! Що ті князі, проше пана!»
— Пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели війну справедливо і чесно! — розпустив пір’я пан посол.
Старшини глузливо заусміхалися й перезирнулися між собою.
— Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому полягає їхня нечесність? — поспитав гетьман. — І чого це пан полковник Потоцький так на козаків губи квасить?
— Ви вдарили у спину шляхетним військам! — все ще бадьорився та розпускав пір’я пан посол. — Справжні лицарі б’ються лицем до лиця, а не нападають із засади в спину. Це нечесно!
В одну мить у залі вибухнув такий регіт, що пан посол не знав, де й подітися. Оглушений реготом, він довго не міг прийти до тями, тільки озирався навсібіч.
— Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чесність згадали, — витираючи сльози, що набігли від сміху, сказав гетьман. — Але ж і потішили ви нас, пане посол!
— Це дикунський спосіб ведення війни, — не здавався посол, хоч і відчував, що пече раків. — Єгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця!
— Звалився пан полковник з копит і галасує про чесність! — вигукнув хтось із старшини. — А може, нас верне від пики пана полковника?
— Годі правити смаленого дуба! — різко сказав гетьман. — Передай своєму полковнику, що нам видніше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б’ють. З усіх боків! І в лице, і в потилицю! А коли панові заканудило, то хай втікає пошвидше в свою Річ Посполиту. Ми його сюди не кликали!
— Це все? — упалим голосом запитав посол.
— Ні, пане посол, це ще не все. Це тільки початок!
Пан Длотовський наче муху проковтнув.
— Пан посол не второпає, де двері? — глузливо запитав Остряниця. — Сотнику Хрущ!
— Слухаю, пане гетьмане! — підкотився низенький товстун Хрущ. — Ану, пане, повертай голоблі, бо не туди заїхав! Годі нам тут харки макогоники плести!
— Але пан полковник хоче дійти згоди з козаками мирним шляхом! — вигукнув Длотовський.
— Миру між козаками й панами не буде до Судного дня! — твердо мовив гетьман. — Урвався вам бас! Не віримо панським балачкам про мир, бо пани лише печені добрі!
— Але в такому разі єгомосць хоче знати, які претензії в козаків.
— Претензії такі: козаки бажають, щоби панство хутчіше забиралося з України і не заважало нам жити на свою руку!
Длотовський зробив останню спробу й у відчаї вигукнув:
— Але єгомосць не бажає війни!
— Відчув, що смаленим запахло? — глузливо гмикнув гетьман. — Коли припече, то пан полковник живосилом лізе в козацьку душу. Але й ми лій під чубами маємо. Твій пан бажає виграти час і врятуватися. То хай пан цього і в голову не поклада.
— Але ж пан полковник... — забелькотів було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав:
— Годі пасталакати! Як не притулиш горбатого до стіни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жінку. А вона вміє кішці хвоста зав’язати. Так тебе відмолотить, що не второпаєш, де твій пан полковник!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.
— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.
Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.
— Чекала, чарівниченько?
— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою...
У вікно зазирав місяць.
Він цілував її вологі м’які губи.
— І я з тобою забуваю про все на світі.
— Це правда, що ляхи забагли миру? — Орися благально на нього глянула. — А може б, ти помирився з ними?
— З панотою? — схопився Остряниця. — З катюгами мого народу? З ляхами миритися — що вовку спину показувати. Стрибне!
Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.
— Але ж вони самі просять миру!
— Просять, бо відчули себе в пастці. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир і розійдемося, вони тоді переловлять нас, як зайців.
Орися стояла опустивши руки.
— Я хотіла як краще... Хіба вже не набридли ці війни... З року в рік пожежі та кров...
— Нікому не хочеться задарма воювати. Але й волі нам ніхто за так не подарує. Мусимо самі її здобувати. — Взяв дівчину, посадив собі на коліна. — Веселіше дивися на світ, Орисю. Ми переможемо! По всій Україні селяни беруться за зброю. Вісті приємні летять, Орисю. Лівобережжя повстало. Під Києвом діє отаман Сокирявий, під Лубнами з’явився Соломка. Скидан уже в Чигирині, Гуня захопив переправи по Дніпру... Ех, Орисю, Голтва — це лише початок!