Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим зав’язав бій із жовнірами. Ті йшли на повний зріст...
— Підпускайте їх ближче! — кричав Остряниця. — Бережіть кулі та порох!.. Ще ближче підпускайте, ближче...
Жовнірів підпустили, а тоді дали по них залп, один, другий, і жовніри позадкували, а далі не витримали й кинулись навтьоки.
— Ага-а!! — кричав Недригайло. — На повний ріст ішли, а назад рачки сипонули!
Кіннота також відійшла. Можна хвилю передихнути.
— Пане гетьмане! Справа «гуляй-городи»!..
Гетьман подався на правий край. Все поле праворуч було всіяне «гуляй-городами». Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив уже котру спробу наблизитися до повстанського табору.
— Ех, чорт!.. Сюди б гармат! — крикнув гетьман. — Джуро! Біжи до Сурмила! Хай перекине на правий край хоч дві гармати. Стривай! Двох мало. Три. Хай де хоче візьме, а дасть. Швидше!
Гетьман знову подався на ліве крило, де втретє йшла на приступ кіннота. Біг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убиті, потрощені вози, розшматовані коні, якесь збіжжя, вирви від ядер... З усього розгону Остряниця налетів на козака, котрий марно намагався запхати вирвані ядром нутрощі.
— Пане гетьмане! Пристреліть, ради Бога... На тім світі дякуватиму!.. Па-ане...
Нещасний дивився з такою мукою і благанням, що Остряниця звів пістоль, але вистрелити не встиг, бо якась сила підкинула його вгору, і світ померк...
Скільки він пролежав — не пам’ятає. Коли з трудом розплющив очі, перед собою побачив калюжу крові.
«Чужа чи своя?» — мигнула думка. Ворухнув ногами й руками, наче цілі. Тіло задерев’яніло... Прислухався. Було тихо. Неймовірно тихо. Наче у всьому світі в одну мить вимерли всі звуки. За все своє життя Остряниця ще не чув такої тиші. Невже кінець? Перемагаючи біль, котрий шматував тіло, схопився... Побачив, як метаються в диму козаки й відстрілюються, бачив, як летіла вгору земля й вози, але нічого не чув. Наче у сні, падали ядра й беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями... Затряс головою — ні звуку. Добре оглушило. Але ж бій триває, мигнула думка. Звів голову і побачив, що віз в обороні сунеться і перекидається... У дірці миготіли польські піхотинці... Їх все більше і більше...
— Козаки-и! Сюди-и-и! — закричав що було сили. — Ляхи прорвали оборону! На поміч!
Вихопив шаблю і кинувся навстріч піхотинцям, що беззвучно виринали й виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третій налетів на нього сам, але Остряниця випадом вліво уник його шаблі й одночасно встиг проштрикнути нападника в бік. І тут побачив, що мимо нього біжать козаки з широко розкритими ротами (певно, щось кричали) і запрацювали шаблями, молотячи піхоту.
Зненацька щось тріснуло в його вухах, і гетьман у першу мить трохи не оглух від зливи, урагану звуків, що нісся на нього з усіх боків... Та ніколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На поміч підоспів сотник Скребло, і прорив удалося знешкодити. Піхотинців відбили, прохід сяк-так затулили потрощеними возами.
Вигулькнув джура, приніс води, каламутної, теплої, що не лізла в горло й чомусь тріщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу і витер лице. Долоня взялася кров’ю.
— Пане гетьмане, у вас голова в крові! — Джура заходився розривати на собі сорочку. — Зараз я перев’яжу!
— Облиш! — махнув рукою Остряниця. — І так заживе. Як козаки?
— Нічого, — досить жваво відповів джура. — Ляхи нас молотять, а ми їх... Хоч і наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору.
— Виходить, як у тій приповідці, де чоловік жінку бив, — зітхнув Остряниця. — Питають його: «Що ти робиш? — «Жінку б’ю», — каже він. «То ходи до нас...» — «Е-е, мене жінка не пускає». Одне слово, так бив жінку, що ледве сам вирвався.
Спершись на віз, глянув на поле, воно й справді було всіяне трупами людей і коней. Від серця трохи відлягло. Хоч і застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився.
— Але ж і я хороший! — похитав головою гетьман. — Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.
— Але ми їм не меншого чосу дали! — вигукнув джура. — Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!