— Хто ж кого переміг? — Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. — Ми їх чи вони нас?
— Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.
— Гаразд. Поклич до мене сотників!
Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів... Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько... Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли...
— Поранених поперев’язували? — запитав Остряниця.
— Мало хто потребує перев’язки, — відповів один із старшин. — Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.
— Втрати великі?
Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає... Гетьман усе зрозумів і опустив голову... Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце... Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати — не страшно. Не сьогодні-завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами... Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.
— Як у нас із порохом?
— Скрутно, — відповів Сурмило. — Доводиться ощадити.
— Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, — додав Боюнь.
І знову гетьман відчув, як засмоктало під серцем... Здавив біль у собі.
— До ночі протримаємось?
— Так, — кивнули старшини.
— На тому й будемо стояти!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
В середині травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козаків, селян та міщан поспішав на з’єднання з військом Остряниці. Прямував у Голтву. Від самого Дніпра, де він руйнував переправи та винищував жовнірські залоги, і до Лубен Гуня не мав ніяких вістей від Остряниці. Як і було заздалегідь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтві. Але в надвечір’я сімнадцятого травня, обминаючи Лубни, Гуня почув віддалений гул і вибухи. Чорний дим піднімався до неба. Сумнівів не було: під Лубнами клекотіла битва. А коли битва — то Остряницю слід шукати саме там. І Гуня круто повернув навстріч тому гулу.
Уже западав вечір, як Гуня дістався Лубен.
Коли вихопилися з-за лісу на рівнину, побачили повстанський табір, окутаний пороховим димом, з якого там і тут вихоплювалися язики рудого полум’я... Скаженіли гармати. Битва, яка почалася вранці, навіть увечері не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночі знищити козаків.
Дмитро Гуня підоспів вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табір, навіть не помітили, як їм у спину зайшов загінГуні. Спохватилися, коли над їхніми головами вже замиготіли шаблі...
— Ура-а-а! — як несамовитий, кричав Гуня, і тритисячний загін, в єдиному пориві підхопивши клич свого отамана, як сніг серед літа, звалився на ворожі голови.
Січа була коротка, але люта.
Охоплені панікою поляки кинулися тікати в місто.
— Перейма-ай ляшків! — кричав Гуня. — Перехоплюйте, щоб у замок не втекли! Дайте їм на всі заставки!
Козаки Остряниці, раді негаданій підмозі, вискочили з-за возів і кинулися навперейми піхотинцям. Так разом і гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добігти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у місто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову і першим вискочити на рятівний міст. І, як завжди буває в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змішалися кінні і піші, давили один одного, калічили... Коні топтали людей, самі падали і загороджували міст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добігав до мосту.
— Ага-га-га! — не вгавав Гуня. — Крицею чухайте ляшкам спини!
Паніка на мосту спалахнула з новою силою. Людей і коней збилося стільки, що старий міст не витримав... Почувся тріск, міст проломився, клубок сплетених тіл полетів у Сулу...
— Жаль... — спинив Гуня свого коня біля пролому. — Коли б не міст, ми сьогодні побували б у Лубнах!..
Хоч і ціною великої крові, але бій під Лубнами повстанці виграли. І все ж він не приніс гетьману бажаної радості. Надто відчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке військо цілоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кінчався порох, козакам роздали останні кулі. Вночі гетьман велів відходити на Миргород, де стояли великі селітряні варниці й повні порохові льохи. В Миргороді Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати війську спочинок і, по можливості, поповнити його повстанськими загонами, котрі діяли побіля міста.