З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів...
Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни...
Та ледве склепив повіки, як відразу ж перед очима закрутилася лубенська битва... Він знову і знову думав про хід повстання, і невтішними ставали думи. Потоцький має предосить сил: п’ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного війська. Це не те що шість тисяч в Остряниці, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надійде підмога, то й зовсім тяжко доведеться повстанцям. А підмога йому неодмінно надійде... Скільки повстанці битимуться з ляхами, стільки Річ Посполита й присилатиме свіжі сили. А хто йому допоможе? Повстанці діють на волостях розрізненими загонами, їх надто важко зібрати докупи, в єдине військо, бо дядьки неохоче полишають свої села, волості, краї... А ворог з цього й користується, винищує повстанців поодинці... До всього ж докучає вічний брак зброї, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це під Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов він на Україну, рано люд підняв до боротьби? І тільки даремно кров проллється, котрої й так уже чимало в землю пішло? Може, ще не визріла та буря, котра до знаку розмете ворогів?
Поринув гетьман в невеселі думки, не вчув, як двері рипнули. Звів голову, на порозі хорунжий Потурай.
— Хлопці дивного козака біля Миргорода спіймали. — Потурай весело і безжурно дивився на гетьмана. — Дідько його знає, що за козак. Їде серед ночі конем і без зброї. І плаче. А ще в шапці й у шароварах! Тьху, та й годі! Ми до нього: хто такий? А він і каже: до гетьмана Остряниці їду. Не інакше як лядський прихвостень!
— Ану приведи його до мене!
По хвилі хорунжий увів до хати високого стрункого козака в шапці, жупані й малинових шароварах, але беззбройного. Невідомий ще й досі схлипував.
— Хоч перед гетьманом не рюмсай! — шикнув хорунжий. — Не ганьби козачого звання!
Остряниця стрівся з поглядом невідомого, схопився.
— Орисю!..
— Де Орися? — здивовано озирнувся хорунжий.
— Орисю, чарівнице моя! — кинувся до неї гетьман. — Ти це чи не ти? Що сталося?
— Я тебе шукала. — Орися заплакала. — Всі ці дні шукала. Збилась вночі з дороги... Темно... Страшно... Їду і плачу. Думаю: а може, тебе й живого немає? Сльози самі ллються...
— Оце так чарівниця!..
Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкріб потилицю і, побачивши, що гетьман цілує «козака, котрий плакав», повернувся та, стукнувшись лобом об одвірок, вилетів з хати...
Остряниця посадив біля себе Орисю..
— Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вік тебе не бачив. — Витер їй сльози. — А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повідай мені, де ти взявся вночі серед степу широкого?
— Ой, не згадуй ліпше про ту дорогу! — Орися тремтіла. — Поїхав ти з Голтви, а я собі місця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... І ввижається, що з тобою біда якась лучилася. І ти мене на поміч кличеш. Не було змоги більше терпіти. Поїду, думаю, хоч на край світу, а знайду свого гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського біля Голтви зловила, а їх там багато в лісі перепуджених блукає, і подалася. А вночі з дороги збилася...
Остряниця обняв Орисю, і тої ж миті почулося:
— Ба-а!.. — тягнув Дмитро Гуня на порозі. — І принесла мене лиха у такий мент! Та ще ж і цікавий не в міру. Ну загледів, що цілуються, шапку на лоба і ходу! А то затяг: «Ба-а!»
Орися злякано відскочила від Остряниці.
— Проходь, Дмитре, — весело запрошував гетьман. — Це Орися, дружина моя... Від самої Голтви шукала мене.
— Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такі лепські молодички! — блиснув Гуня веселим оком. — То ви почекайте, молодята, чи то пак цілуйтеся, а я... один мент!
Він і справді повернувся за мить, несучи штоф оковитої.
— Ониську! — крикнув. — Де ти в дідька забіг?
— Іду!.. Несу!.. — Онисько вскочив у хату з дерев’яною таріллю, на якій лежало варене м’ясо. — Вечеря готова!
— Ну, то й до столу, — призапрошував Гуня. — Заради такої оказії, — підморгнув Остряниці та Орисі, — не завадить і хильнути. Бо коли ще нагода трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспіваємо... Ей, ей! — крикнув він до Ониська. — Ти ж куди це, меткий?