— Та я тут... Ждуть мене, — почервонів джура.
— Ніде вона не дінеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в тебе, гетьмане. В яке місто не прийдемо, так і дівчина в нього. Із свого гетьмана приклад бере!
Всі засміялися і відчули себе вільно і легко.
— Нумо, добрі люди, — взяв Остряниця чарку. — Щоб за нами не журилися! Щоб перемога нас не цуралася!
— І за молодих! — вигукнув Гуня.
Випили, і джура, подякувавши, метнувся з хати.
— Ач, тільки холошами полопотів! — посміхнувся Гуня. — Не інакше як горличку десь назнав. То хай і йому щастить! — потягнувся до штофа. — Нумо по другій. Хай друга першу здоганяє та сваряться між собою, а нам веселіше буде. То пийте до дна, на дні добрі дні й добра година!
— Вінчається ра-аб Бо-ожий Яків Остряниця...
— Панотче, — схилившись до попа, шепоче Гуня. — Вінчається не раб Божий, а гетьман!
Піп поспішно киває головою і затягує на всю церковку густим басом, від якого аж у вухах закладає:
— Вінчається гетьман Яків Остряниця і ра...
Осікшись на мить, панотець запитливо поглядає на Гуню.
— Раба, раба, — киває Гуня. — Жінка завжди раба.
— ... і раба Божа Оришка-а...
У церкві повно козаків, не протовпишся. Вусаті обличчя пливуть перед Оришкою в жовтому світлі свічок, з-під ніг втікає земля, й Орися ще міцніше стискує руку Остряниці... Не віриться їй... А земля від щастя все пливе й пливе під ногами, і церква пливе, і вони з Остряницею пливуть... Пливуть у незнаний, чарівний світ... І бачить Орися себе й чоловіка свого на луках біля річки... Йдуть вони, побравшись за руки, а всюди журавлі походжають, сонце сяє, пташки щебечуть...
— Вінча-ається...
Йде урочиста літургія. Дмитро Гуня і Семен Биховець тримають над молодими вінці... Ось підходить до них піп, бере молодих за руки й обводить навколо амвона. І знову Орися наче пливе, не чуючи землі під ногами.
— Бах-бах-бах! — доноситься знадвору.
Піп мимовільно вбирає голову в плечі.
— То нашого гетьмана з молодою гармаші віншують, — шепоче Гуня. — Не бійся, отче!
— А я й не боюся, — каже піп і витягує з-за халяви пістоля. — Бачив сію штуку? — Засовує пістоля назад за халяву і бере тацю із золотими обручками.
— Чи по згоді й любові береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку?
— По згоді, отче, по любові!
— Завжди живи по любові, хай благословляє тебе Господь на діло святе і праведне! — басить піп і надіває гетьману обручку на палець. Потім бере другу обручку і повертається до Орисі.
— Чи по згоді й любові йдеш, раба Божа Оришка-а...
Орися хоче крикнути на всю силу, голосно, дзвінко, щоб увесь світ почув, а натомість шаріється, наче маківка, і ледь чутно шепоче:
— По згоді, отче, по любові...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Коли вранці виявилось, що повстанців під Лубнами немає, Потоцький велів спішно відбудувати міст через Сулу. Власне, не увесь міст, а лише той злощасний пролом, що поглинув стільки його війська. Потоцький був не в дусі і квапив майстрів. Коли йому доповіли, що в Лубни прибув ротмістр Хшонстовський, сердито крикнув:
— Я чекаю ротмістра біля мосту!
І знову підганяв майстрів, хоч ті й так уже закінчували настилати обаполи.
— Вашмосць!..
Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмістр з розкішними рудими вусами, що смішно стирчали на його сухому дрібному личку з маленькими очима і гострим носом. Ротмістр випинав вузькі груди.
— Вашмосць! Дозвольте доповісти! Ротмістр Хшонстовський прибув із загоном у відання вашої милості. Для мене особисто — це велика честь бути під вашим керуванням, проше пана полковника!
— Дуже похвально, пане ротмістр! Як хоругва?
— Горить бажанням пошвидше здобути вікторію!
— Втрати є?
— Незначні, вашмосць!
— Повстанців здибували?
— Під Ієреміївкою, нижче Сокирної. Наздогнали кум-панію, душ сто буде. Лотри заперлися в двох хатах. На мої вимоги здатися показали мені, проше пана, дулю.
— Ай-ай!..— похитав головою полковник. — То панові, певно, було неприємно дивитися на хлопську дулю?
— Аж знобило мене, вашмосць! Кров мені вдарила в голову. Бо єстем не бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорівся священною помстою, проше пана. Я забаг вірьовки з руських сукати. Але викурити повстанців з хат було неможливо. Хлопи досить влучно стріляли. Я велів підпалити хати. Згоріли, вашмосць!
— Он як?.. Пощади не просили?
— Ні, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, ті лотри у вогні співали пісень.