— Здалися?
— Чорта пухлого! Вдруге відбилися.
— Але чим? — витріщився полковник.
— Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.
— Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!
— Атож, — згоджується князь, — дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б’ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть... Ха-ха!
— Чесного слова забагли? — регоче полковник. — Ха-ха-ха!..
— Дав я їм чесне слово! — й собі регоче князь. — Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.
— Хлопи страшенно довірливі, — витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. — Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської... ха-ха... волі. То де їхній отаман Путивль?
— Привіз його, вашмосці напоказ. — Вишневецький ляскає в долоні. — Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!
По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок — сорок п’ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.
Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.
— Досить! — кричить він. — Стій!
— Стою, — глухим, низьким голосом одказує отаман. — Хай пан не боїться, я руки бруднити об нього не стану.
— Ти хто такий, смерде схизматський? — вигукує полковник.
— Отаман Путивль. А ти хто?
Потоцький кривить рот в подобі посмішки.
— А я — полковник коронного війська.
— А-а, полковник... — розчаровано тягне отаман. — Я собачим лайном не цікавлюся.
— Пся крев!.. — зблід Потоцький і схопився за руків’я шаблі. — За твої глузи я тебе проштрикну шаблюкою!
— Спробуй, якщо вистачить моці!
— Я велю тебе на міському плаці посадити на палю! — аж шаліє полковник. — Побачимо, як ти тоді будеш глузувати!
— Дякую за честь! — злегка вклонився отаман. — Паля — то істинно козацька смерть. За Україну я готовий на все!
— Брешеш! Тобі не Україна потрібна, ти грабувати зібрався!
— Пан полковник міряє мене своєю міркою? — питає отаман.
Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.
— Ні, — важко дихає він. — Не сподівайся на легку смерть. Я тобі придумаю тортури пострашніші!
— Пани на це діло мастаки!
— Дещо тямимо, — з погордою озвався Вишневецький.
— На підлість ви здатні! — люто глянув на нього отаман. — Недарма сказано: не вір чорту і пану! Іуда! Ти ж чесне слово давав відпустити людей за мою голову!
Вишневецький наливає в кубок іскристе вино і, смакуючи, довго, з насолодою п’є. Зрештою озивається:
— Хлопам, як і худобі, можна скільки хочеш чесних слів давати!
— Вдруге панові доведеться туго, бо ми на слово не повіримо!
— С-смерд! Ти ще смієш погрожувати?! — шипить Потоцький. — Кажи, куди вів свою компанію?
— До гетьмана Остряниці.
— Хотіли об’єднатися?
— Так,— кивнув Путивль, — наше лихо в тім, що ми діємо зосібна. А коли б гуртом вдарили, тільки дим би з вас пішов!
— Ми викоренимо вашу Русь! — кричить Потоцький. — І зосібна і зобополне! До дябла вирубаємо!
— Постривай, пане, швидко ти відчуєш нашу міць. Віділлються тоді вовкові овечі сльози!