Першими напали на загін отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козаків, а сільських дядьків, озброєних як попало, драгуни з гиком і свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, і селяни ставили в ряд вози і дали залп по драгунах. З десяток вершників вирвали кулі з сідел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися і знову кинулися на довгий ряд возів... Але селянські самопали били так влучно, що драгуни вдруге відкотилися назад.
— Стійте! Стійте, пся крев! — горлав ротмістр. — Кого ви злякалися? Кому славне лицарство показує спини? Сором, панове! Перед вами купка селюків. А ви ж орли Посполитої! Ганьба! Вперед!
Втретє понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сідел... Знову залп!
Отаман Сокирявий, дрібний на вигляд селянин в латаній-перелатаній сорочці, спокійно смоктав люльку, сидячи на возі, й дивився, як на його загін мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кістлявому сухому лиці, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькі очі сховалися в густу сітку зморшок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче і ближче. Сокирявий спокійно собі кадить люлькою. Та ось підняв руку, махнув. Гримнув залп! Другий... Заляскали постріли врізнобій... Покотилися вершники, падають коні, курява стовпом стоїть...
— Почухали ляшкам боки, і досить! — каже він і зістрибує з воза. — Ану, товариші молодці, заманіть уніятів під лісок.
Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней і подалися до лісу. Ледве драгуни забачили, що селяни втікають, скочили на коней і понеслися навздогін. Вози котилися дорогою, дядьки диміли на возах люльками.
— Підпускайте поближче! — наказував Сокирявий. — А тепер — стій!
Вози спинилися, дядьки робили залп, передніх драгунів як вітром здувало з коней...
— Поїхали, товариство! — казав Сокирявий, і вози знову торохтіли дорогою, а драгуни підбирали поранених та вбитих. Так повторялося декілька разів, аж доки Сокирявий не дістався переліску. Тут починалося болото. Болото було підступне: драговина на драговині. Сунешся — поминай як звали! А зверху драговина затягнена зеленою травою, мохом... Сюди й заманював Сокирявий драгунів. Порівнявшись з болотом, дядьки пострибали з возів, вози поторохтіли в глиб лісу, а дядьки стояли собі на дорозі, курили, очікуючи драгунів...
— Рубай хлопів до цурки! — кричав ротмістр. — Їм нікуди дітися!
Селянам ніби й справді не було куди поткнутися, стояли вони посеред дороги, опустивши руки... Та тільки драгуни наблизились, дядьки несподівано сипонули низиною, де ріс рогіз та блискотіли озерця.
— Втікають, лотри! — загаласував ротмістр. — Виловлюйте схизматів, випужуйте їх з кущів!
Перша хоругва драгунів, підбадьорена втечею ворога, погналась за ними, розпорошилась по низині і подалася зеленими травами. І тут сталося негадане. Коні раптом дико заіржали, пірнаючи в смердюче багно по черево, а далі глибше... Перелякані драгуни зістрибували з коней і самі тонули... Інші хоругви вчасно встигли спинитися на краю небезпечного болота й, оціпенівши од жаху, дивились, як конає в драговині добірна хоругва князя Острозького.
— Ура-а-а!
Заметались драгуни, спереду болото, а позаду — козаки. Деякі, охоплені панікою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетіли на драгунську хоругву, і заблискотіла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед. Рука не знала втоми, душа — спокою. Вибирав драгуна, кидав до нього коня й з усього маху сік ворога по шиї. Шабля входила в вороже тіло нечутно, ворог тихо зсовувався з сідла і падав під ноги коневі... Діяв гетьман з холодним розрахунком, ні на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши в повітрі, шабля падала на плечі ворогу і розсікала його від ключиці до пояса... Остряниця ловко володів шаблею.
— На шиї нам захотіли сісти, пани-ляшки?! — несамовито кричав гетьман. — А криці козацької не хочете скуштувати?
Драгунська хоругва князя Острозького була вирубана до ноги. Бій відклекотів, як і спалахнув, — швидко. Козаки виловлювали драгунських коней, збирали трофеї. Остряниця запалив люльку і, зістрибнувши з коня, сів на моріжку, очікуючи Сокирявого. Дядьки виглядали з-за кущів, перемовлялися між собою.