Півдня Остряниця утримував міст, аби не пустити поляків за Сулу. Ті шалено атакували, але поки що без успіху. За півдня битви земля біля мосту була переорана, перепалена й густо закипіла козацькою кров’ю. З обох боків лежало чимало вбитих. Але міст треба було будь-що втримати, і Остряниця тримав. Гуркіт не затихав увесь день. Потоцький не шкодував пороху, коронна артилерія рясно засипала повстанців ядрами.
В розпалі бою Остряницю хтось покликав:
— Яшо...
Вчувши своє ім’я (раніше по імені його ніхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провів рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зітхнув:
— Ти?
Орися зістрибнула з коня й, ведучи його на поводу, підійшла до нього з німим благанням в засмучених, згорьованих очах.
— Яшо... Поки ще не пізно...
Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечі останніх днів, безкінечних боїв, гарматного гулу, крові і диму він зовсім було про неї забув. Та й не було коли думати і бачити Орисю: вдень і вночі він знаходився в ар’єргарді свого війська... Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посіріле лице, на сумні очі, повні пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, місяць, що заглядав у віконце, Миргород, вінчання... І розгубився... «Це ж я скалічив їй життя», — гірко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато кліпав очима.
— В цьому пеклі я й забув про тебе...
— Ти мене розлюбив? — білими губами запитала вона.
Остряниця не відповів, бо жовнірські хоругви знову піднялися.
— Ах, чорт!.. — бурмотів він, стежачи за боєм.
— Яшо!.. — у відчаї вигукнула Орися.
— Ти чого? — грубо запитав він і спохватився. — Пробач... Таке твориться, що і янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя!
— Пане гетьмане! — примчав закривавлений сотник Щербина. — Биховець просить підмоги. У нього великі втрати!
— Джуро! — гукнув Остряниця. — Мчи до старшини Недригайла, хай переходить із своїми хлопцями до Биховця!
Сотник і джура помчали, гетьман знову спостерігав за боєм. Без угаву била коронна артилерія, і ядра густо рвалися на позиціях козаків... Передишки не було й на мить.
— Ах, чорт! — бурмотів він. — Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди!
— Яшо! — Орися зважилась і поклала йому руки на плечі. — Боже мій, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб’єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Відступися, коханий. Відмовся від гетьманства. Поїдемо хоч світ заочі... Хату збудуємо... Хоч курінь... І я кохатиму тебе... І сонце нам сяятиме...
Остряниця не витримав. Завжди врівноважений, зовні спокійний, він вибухнув не властивим йому гнівом:
— Чого ти нидієш?! Ти що — сліпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобі коханнячко?..
Викричав і пошкодував. Та вже було пізно. Орися потемніла й до крові прикусила губу.
— Зрозумій мене... — почав було він, та Орися скочила в сідло і з місця пустила коня вчвал... Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на ліве крило козацької оборони, де густіше всього падали ядра.
— Стій! — не тямлячи себе, крикнув Остряниця. — Ти збожеволіла?
Але голос його потонув у гуркоті бою.
— Коня!
Орися вже вихопилась на рівнину, польські гармаші, певно, примітили одинокого вершника, бо ліворуч і праворуч Орисі почала злітати вгору земля... Остряниця скочив у сідло і помчав навперейми... Хтось з козаків хотів було спинити його.
— Стій, стій, гетьмане!.. Її вже не врятуєш, а сам задурно головою накладеш...
Остряниця вилетів на рівнину, не помічаючи ядер.
— Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад!
Зліва від Орисі виріс кущ землі. Наче в якомусь сні, побачив, як повільно-повільно піднімається її кінь угору і валиться на правий бік, а Орися летить йому через голову...
Як він домчав до неї — не пригадує. Скочив з коня, впав біля неї на коліна й відсахнувся.
— Орисю!..
Вона лежала на спині, розкидавши руки. Лице біле-біле, кров відхлинула від нього. На грудях — кривава пляма...
— Орисю! — крикнув Остряниця у відчаї. — Кохана моя...
Тремтячими руками скинув з себе жупан, з тріском розірвав на собі сорочку... Там і тут побіля нього падали ядра, його обсипало землею, та він не бачив і не чув нічого. Перев’язав Орисю... Повіки її здригнулися, вона з трудом розплющила очі і винувато посміхнулась куточками губ.
— Ти... шукала смерті?
Вона ворухнула безкровними губами.
— Я знаю... що тобі заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя... Я не хочу тобі заважати... Прощай...
— Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекір! Він обережно підсунув під неї руки, звівся і, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем... Кінь пішов за ним. Ядра падали там і тут, а він повільно йшов полем, обережно несучи її на руках.