— Ура-а-а! — донісся до нього крик, і він побачив, що по всій лінії оборони козаки йдуть в атаку.
— Не треба, — тихо прошепотів він, — не треба марних жертв... Перемога далеко від нас...
Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, відійшов з поріділим військом до Жовнина — свого останнього рубежу на вкраїнській землі. Потоцький, невідлучно йдучи слідом, наступав повстанцям на п’яти. Коронна артилерія по кілька разів на день обстрілювала козаків. Відірватися від переслідувачів Остряниця вже не міг: бракувало коней, з обозів лишилося кількадесят возів, на яких ледве розмістили поранених, залишки пороху та харчів. І так відходили увесь день під безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впізнати, до того лице його загострилося й почорніло. Сидів у сідлі набурмосившись, тільки жовна на щоках перекочувалися.
Під Жовнином (неподалік впадіння Сули в Дніпро) повстанці, аби уникнути повного оточення, змушені були зайняти невигідні позиції. Табір влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, які ще вціліли, встигли місцями вирити неглибокі шанці та де-де насипати вал. Суцільної лінії оборони не було, особливо на лівому крилі. Поляки з ходу кинулися на приступ. Ліве крило козацького табору атакували гусарські хоругви, праве — панські та кварцяні, в центрі наступали драгуни.
Чорно було в полі від ворожого війська.
Остряниця носився конем вздовж оборони під кулями і ядрами (за останні дні він так звик до небезпеки, що просто не звертав більше на неї уваги), підбадьорював козаків, перевіряв, як установлені гармати й самопали, а сам думав: «Незалежно від того, відіб’ємо ми цей приступ чи ні, все одно ми програли...»
З криком і галасом неслися вороги на козацький табір.
— Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! — лунав у полі крик. — Не вийти вам звідси живими!
— Брешете, ляшки! — відповідали козаки. — Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежі розгориться колись вогонь!
Вдарили гармати, самопали, затріщали мушкети. Пороху були вже незначні запаси, виручала влучність. Стрільці багли не пустити жодної кулі в повітря просто так, кожна куля знаходила ціль. Та ось вдарила коронна артилерія, і дим заволік табір... Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, і Остряниця помчав на лівий. Там було зовсім кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зуміли пробратися до самих возів... Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залізяками, косами, вилами... Забачивши, де слабина, Потоцький спішно перекинув на ліве крило ще кілька кварцяних хоругов... Крок за кроком ліве крило оборони почало відходити. Кварцяні хоругви увірвалися уже в табір, палили вози, кололи поранених і, як потім виявилося, захопили вісім гармат... Мить була критична. І тоді Остряниця вилетів на середину табору з палаючими очима і, покриваючи гул бою, закричав що було сили:
— Гей, хто не боїться смерті, хто хоче заслужити лицарської слави, за мною, братове! Ура-а-а!..
І помчав на драгунів, блискаючи шаблею. Вигляд у нього був такий страшний, що драгуни позадкували.
— Дябл!!! Дябл!!!
— Ура-а-а!!! — Козаки кинулися за гетьманом як несамовиті і хутко вибили з табору хоругви. Поляки почали спішно відходити, не витримавши рукопашного бою. Польські трубачі затрубили відхід, хоч у цьому і не було потреби, хоругви й так уже втекли.
І тоді до козацького табору примчав один вершник і закричав:
— Не стріляйте, козаки!! Я повідаю вам приємні вісті. Єгомосць польний гетьман з коронним військом уже прибув до Києва! Радійте, схизмати, невдовзі він буде тут!
— Все! — сказав Остряниця і круто повернув коня.
Орисю розшукав у кінці табору, у видолинку, де просто на землі лежали поранені. І Орися лежала на землі, і лице в неї було воскове, без кровинки.
— Ти?.. — прошепотіла вона, як тільки він нахилився над нею. — Я думала про тебе... Спасибі, що прийшов... Як бій скінчився?
— Відбили... — Він опустився на коліна, довго з мукою і болем дивився на її лице. — Відбили, Орисю, та що з того... — Ще нижче схилився над нею. — Орисю... не кидай мене... Ти для мене що сонце... В мороці не можу жити...
Лице Орисі ледь зарожевіло.
— Любий мій... — Орися пробувала звестися. — Ти хочеш, щоб я жила?.. Хочеш?..
— Хочу... — прошепотів Остряниця. — Це моє єдине і останнє бажання... Більше мені вже нічого не треба. — Він поцілував її холодну руку. — Я порятую тебе.