Він хотів уже було натискувати гачок, як вздрів на вежі... Параску. Важко хекаючи, розпатлана, з божевільними очима й закривавленою шаблею в руках піднялась вона на вежу і довго мовчки дивилась на нього, нічого не тямлячи...
— Парасочко... — прошепотів сотник, все ще не вірячи своєму щастю. — Ти це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог тебе послав сюди. Це ж я, сотник Ничипір Хрущ, твій чоловік, котрого ти любила тягати за оселедця...
— Пане сотнику... — Параска схлипнула і притулилася до нього. — У тебе червоні груди... Це кров?.. Значить, справді нам кінець. Але вдвох нам і смерть не страшна...
— Парасочко... — прошепотів щасливий сотник. — Я такий радий, що ми разом в останню годину...
— Я довго тебе шукала. Всім убитим заглядала в лице... А потім за мною погналося двоє жовнірів. Я підібрала у вбитого козака шаблю і зарубала тих катюг. Але їх було багато, вони свистіли і тюкали, женучися за мною. Так мене загнали у замок. Я ще одного зарубала... Діватися було нікуди, і я подерлася на вежу.
— Парасочко... Мені все ще не віриться, що це ти, рибочко...
Параска пригорнула сотника до своїх грудей, погладила його по голові, як дитину.
— Парасочко... — прошепотів сотник, заплющуючи очі, — потягай мене, будь ласка, за оселедець, і я повірю, що це ти... Прошу тебе...
Параска, посміхаючись, намотала на руку його посивілий оселедець.
— О-о!.. — зраділо вигукнув сотник. — Вчуваю руку дорогої жіночки.
Параска плакала...
— Ти чого, рибочко?
— Помирати тяжко, чоловіченьку... — Параска, як дитина, розмазувала сльози по щоках. — Ми ж не нажилися з тобою... Ой, і половини свого життя не прожили... І солов’їв не наслухалися вечорами біля Голтви. Чи не я тобі казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на світі живеш... А тепер пізно... Ляхи бачили, що я на вежу втікала, вони скоро будуть тут... Але ж, Боже мій, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям... Не на день же це, не на два дні в землю лягати...
— Я кохаю тебе, жіночко... — ніжно прошепотів чоловік. — Що нам ляхи... Вони не вб’ють нашого кохання. Я щасливий, що ти моєю була... Що ти колись силоміць мене на собі оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке... Хоч і любив тебе нишком...
— Любий мій, ти не сердишся, що я тебе живосилом під вінчання потягла десять літ тому? — Параска так і засяяла. — А я думала, що. ти не любиш мене... І ночами плакала... А потягла тебе під вінець тому, що жити більше без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тільки не залицяльником. На тебе, думаю, покладись — до сивого волосся додівую... От і зважилась тебе до церкви потягти... Бо не могла без тебе...
— Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не вистачило свататись до тебе... Я тільки нищечком зітхав за тобою.
Гуп-гуп, гуп...
— Це за нами! — схопилась Параска. — Дай мені пістоль.
Гуп-гуп... Ось на вежі вже з’явилась голова жовніра... Параска вистрілила, голова враз зів’яла і зникла...
— Що ти наробила?! — крикнув Хрущ. — У нас більше немає куль.
Ще одна голова виткнулась, і Параска лихим наскоком стяла її при самих плечах.
— Ось так, воріженьки! — вигукнула. Параска. — Хоч на двох ворогів поменшало на Україні, і то добре...
Гримнув постріл...
— А-а-а... — Параска захиталася. — Яка ж ти пекуча й болюча, чужа куля!.. І в очах вже туман... Де ти, мій любий чоловіченьку?.. Не горюй, пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... І ніхто нас не здожене...
Жовніри знову висунули голови.
Тамуючи лютий біль від кулі в грудях, Параска взяла на руки конаючого чоловіка, міцно поцілувала його в холодні, помертвілі губи і, напруживши всю свою могутню силу, зробила кілька кроків і полетіла з вежі, притискуючи до себе чоловіка...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Востаннє зібрав Остряниця своїх козаків.
Зійшлися всі, лише дозорці чатували табір.
— Всі? — перепитав гетьман і обвів поглядом почорнілі, змучені лиця, вклонився на всі боки.
— Прощавайте, братове! І не осуджуйте, я зробив усе, що міг.
Зняв шапку, поклав її на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву, поцілував її і поклав на шапку. І довго-довго так стояв, звісивши посивілу голову...
— Що ти задумав, батьку? — зашуміли козаки.
Остряниця стояв як у воду опущений.
— Так стомився, що й кісток не чую, — мовив глухо. — Відверто говоритиму, братове. Не возьмем ми ляхів за жабри. Воля наша, мабуть, у чорта на рогах. І не мені її здобувати, бо віз мій униз уже котиться. Складаю з себе гетьманське достоїнство і дякую вам, товариство, за честь, яку ви мені виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли винен в чому — пробачайте. А дуже винен — карайте. Я все робив, що міг. І ви все зробили, що було у ваших силах!