— Гетьмане! — протиснувся наперед Дмитро Гуня, і смагляве його лице було білим. — Що чують мої вуха? Ти зрікаєшся нас, гетьмане? А хто ж буде за волю боротися? Хто люду принесе борону?
— Ні, горбатого до стіни не притулиш, — похитав головою Остряниця. — А той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя... Я робив усе, що міг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко, а смерть вже занесла над нами шаблю.
Запанувала напружена мовчанка.
Ніхто й пари з уст не пустив.
— Товариство! — Остряниця рвучко звів голову, і голос його забринів металом. — Лицарі ви мої славні! Спасибі вам за кров вашу, за життя, віддане на вівтар свободи. Спасибі тим, хто не стоїть з нами зараз, а спить вічним сном у землі сирій. Доземний вам уклін, братове і товариство! Більше немає в нас моці боротися з ворогами нашими. Ми знекровлені й оточені. Мені тяжко говорити ці гіркі слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старої костомахи з косою. Просто я дійшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вірну загибель. Честь і совість мені не велять цього робити. Я вів вас, братове, доки вірив у перемогу, доки вірив у щасливу зірку. Більше віри у мене немає. Я сиплю сіль на ваші рани, але мовчати більше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно її. Хто вже не піднімав повстання: Муха і Косинський, Наливайко і Тарас Трясило, Сулима і Павлюк і багато-багато ще наших славних товаришів по зброї. А волі немає. Тільки кров наша густо землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогів нашого народу? Може, не визріла ще наша сила, не закам’яніла наша єдність і спільнота? Бо ми більше зосібно діємо, аніж спільно. Може, настануть кращі часи і хтось інший поведе вас у бій. Але не я. Не хочу вести вас на вірну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми сьогодні знекровлені, у нас немає пороху і куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне військо? Я довго думав і кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашої марної загибелі.
— Але боротьба за волю ніколи не марна! — почувся вигук.
— Правду гетьман каже! — залунали інші голоси. — Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!
— Але й наших ворогів поменшає! — вигукнув Дмитро Гуня. — Не козацьке діло опускати руки!
— Правильно! Краще кістьми лягти!
— На смерть будемо стояти!
— До останньої кулі й останньої краплі крові!
Інші заперечували:
— Послухайте, що гетьман каже. Ми всі загинемо ні за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров’ю полита.
— Все одно ми не здолаємо коронне військо. Їх тисячі і тисячі, а нас жменька...
— Прощайте, братове! — вклонився гетьман.
Наперед у коло вибіг Дмитро Гуня з палаючими очима.
— Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?
— Ні, товаришу мій вірний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубіж. Тих, хто захоче піти за мною.
Загудів табір, засперечався...
— Батьку! Гетьмане! Товаришу! — рвонувся Дмитро Гуня. — Невже ти покинеш Україну? Запорозьку Січ і Дніпро? І ви, пани молодці, покинете рідну землю? — повернувся Гуня до тих козаків, які перейшли на бік Остряниці. — І ви, братове, покинете Дніпро і Україну нашу? А підете в чужі землі, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну в такий час? Землю свою рідну зоставити навіки? Краще кістьми в ній лягти! Чи ж є другий який Дніпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну ріку, щоб вам, козакам, так служила і кохала вас? Ніхто вас не сміє і не може утримувати. Та закликаю вас: схаменіться, товариші мої! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами!
Пристрасна мова Гуні сколихнула багатьох.
Заклекотів козацький табір на останньому шматку вкраїнської землі. Остряниця стояв звісивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у пориві з простягненими руками, наче німо благав козаків не йти з свого краю... А на землі, на гетьманській шапці лежала булава...
Табір гудів... Одні тягнули руку за Остряницею, закликаючи всіх іти за московський рубіж, інші радили лишитися на своїй землі і битися тут до загину...
Зрештою вгамувалися козаки, і на бік Остряниці став один бунчук... Решта козаків пристала до Дмитра Гуні.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Остряниця і ті козаки, котрі ухвалили йти з ним у Московську землю.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Гуня і ті козаки, котрі залишалися разом з ним битися до загину.