І розійшлися...
Надвечір на Сулу спустили невеликий пліт, на нього переніс Остряниця Орисю, сам забрів у воду і, підштовхуючи пліт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки і мовчки пливли не оглядаючись... Українська земля скінчилася, попереду була московська...
Дмитро Гуня з товариством стояв на березі.
Над Сулою западав вечір.
Довго стояв Гуня, наче закам’янівши. Та ось до того берега пристав пліт, Остряниця взяв на руки Орисю і поніс її на той берег... За ним потяглися козаки.
Більше Остряниці Гуня не бачив.
Уже згодом він дізнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугуєвім городищі, де воєвода нарізав їм ґрунтів. Збудував Остряниця хату і жив щасливо з Орисею цілих десять літ.
По Україні співали пісню:
Але як журавля по весні тягне з вирію на рідну землю, так козака у похід. На одинадцятому році життя по той бік Сули піде Остряниця у похід з ратними людьми проти кримських татар і в одному з боїв накладе головою... Поховають його у неозорому Дикому Полі...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну, козаки зібралися на раду.
Шуму і галасу, на які завжди багаті козацькі ради, цього разу не було. Подимівши люльками і востаннє поглянувши на Сулу, старі, сивоголові козаки, «значні товариші», як їх шанобливо величали, піднесли Дмитру Гуні гетьманську булаву.
— Ось тобі наша булава, щоб не мирився з панами!
Гуня поцілував булаву, сунув її за пояс і, подякувавши товариству, коротко мовив:
— Будемо, братове, вкріплювати наш табір!
І перший взявся за лопату.
До ранку в таборі ніхто й не прилягав. Всю ніч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облік запаси пороху, свинцю, куль та провіанту. Гарматний порох велів тримати окремо, кожному стрільцеві видати пороху по десять фунтів і по п’ятнадцять куль. З харчем було не густіше.
— Їсти доведеться один раз на день, — мовив козакам, беручися за лопату. — Стріляти... трохи частіше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб наші кулі не летіли ні за цапову душу!
Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно і зосереджено, з тим спокоєм, котрий свідчив, що ніхто не втішав себе легкою перемогою, ніхто не сподівався на диво. Все було зважено і обмірковано. Бій буде до останньої кулі, до останнього змаху шаблі. Життя доведеться віддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землі, политій кров’ю лицарською, буйно проросте воля.
І Дмитро Гуня не тішив себе сподіванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогів свого народу помножила його сили, зібрала волю в залізний кулак. Хоч і знав, що перемога буде не скоро і, можливо, не за його життя, відчаю не мав. Не вгасала палка надія пробудити люд до боротьби за волю і долю, вселити в нього віру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба боротися сьогодні до останньої змоги, не дати затухнути пожежі на Україні, хоч тліючу головешку лишити, хоч кілька іскор, з яких інші, прийдешні, роздмухають славну пожежу.
З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі. Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові і білий світ не милий.
— Гей, діду-дударику, тягни сюди свою «козу» та замузич нам щось! — гукнув хтось з козаків. — Не все ж і журиться!
— І то правда! — почулися голоси. — Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!
У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив:
— Що ж вам таке утнути, сини мої?
— Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.
Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна «козу» і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно, ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу... Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики: то була злуплена з кози і вивернута шкура — дуда, волинка, «коза» — як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев’яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка — сисак... Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з «козою». Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на «козу», й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння «коза» в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував: