— Стійте! — закричав до них Пшияловський. — Як ви смієте кидати свого комісара?!.
— А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? — реготав позаду сотник. — Їм своя шкура дорожча.
І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.
— Комісара переймайте! — загаласував сотник. — Дуже-бо спритний, чеше як заєць!
Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.
— Єзус Марія... Єзус Марія... Виручай, Свята Діво... Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів... Тільки бвстигнути... А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину... Мури вже ось-ось... А гармати мовчать... Певно, щоб не влучити у своїх... Надії ніякої... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору...
— Почекайте-е! — несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку... Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові...
Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст... «Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові», — тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові...
Біс із ним, гоноровитим шляхтичем, міркував комендант. Він таки спекався донощика — це добре. Але куди все ж таки подівся той сотник і його загін?.. А невидимий у пітьмі поріг шумить і шумить. Чужа ріка в чужій країні. Як далеко звідси Франція. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добіжиш до Франції, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пітьмі порогом причаїлися... І всі такі, як та фанатичка. Ось з цього місця вниз на гостре каміння вона кинулась... Настя-українка. Дівчина відкрила йому очі, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранці на гострому камінні. Він велів поховати дівчину в степу з усіма військовими почестями. Полковник Жан Маріон був військовою людиною і в інших, бодай то були й вороги, вмів цінувати і хоробрість, і самопожертву.
— Слухайте мене, вояки! — звернувся до своєї залоги над могилою Насті-українки. — Дивіться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Беріть з неї приклад, як треба бути мужнім і відважним, як треба палко любити свою землю і ненавидіти своїх ворогів! Коли й ви будете такими відважними й хоробрими, як ця українка, жоден ворог не візьме нашого замку. Честь і слава мужнім і хоробрим лицарям!
— Киги-киги, — почулося з Дніпра.
Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?
І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни... Позіхнув — востаннє у своєму житті — і заснув...
Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.
— Киги-киги, — почулося у відповідь.
— Гайда, хлопці, — пошепки мовив Гуня козакам.
Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла — хоч руками її розгрібай.
— Ну й ніч, — сказав Гуня. — Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. — Чути, ляснув себе по шиї. — Ну й кусючі, бісові душі!
— Комарі — то не бісові душі, а панські, — озвався хтось у темряві. — Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.
— І коли вже вони її нап’ються? Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.