«Впевнений, — про себе відзначив посол. — Жодного зайвого руху. Зібраний, як перед стрибком. З таким доведеться нелегко. Сили свої не переоцінює, тому й непохитний».
— Пан Дзика! — вигукнув посол з гонором, без якого не міг обійтися жоден шляхтич. — Брацлавський хорунжий і посол єгомосці пана полковника Станіслава Потоцького!
Гетьман кивнув.
— Пан полковник вважає ваш подальший опір недоцільним і нерозумним. Він пропонує здатися!
— Пан полковник хоче здатися? — перепитав гетьман, і в куточках його твердих губ мигнула глузлива посмішка. — Хай здається, я не перечу.
Дзика осікся.
— Е-е.. пан полковник... — спохватився посол, — пропонує вам здатися... Козакам буде збережено...
— Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, — перебив його гетьман. — Перш за все поверніть нам знамена козацькі й гармати, захоплені вами під Кумейками, тоді й будемо говорити.
Дзика здивувався:
— Ви так вимагаєте, наче коронне військо прохає у вас милостей!
Гетьман мовчки обернувся і неквапливо попростував у табір.
— Е-е... — почав було посол. — Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав...
— Ви все сказали, пане Дзико! — гукнули козаки від гармат. — Повертай ліпше голоблі назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас і дзиковиння не лишиться!
Панові Дзику нічого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад...
Три дні після того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табір під Жовнином, і щоразу вони відкочувалися назад.
— Пся крев! — шалів полковник. — У мене таке відчуття, що моє військо трахкається лобами об скелі. Що за диво? Де хлопи взяли стільки свіжої сили? Не могла ж їм з-під землі прибути підмога? І з неба не впала. То чим вони тримаються?
Минав і третій день безуспішного штурму.
Вночі полковника розбудили, сказавши, що від козаків прибув якийсь посланець. Потоцький велів негайно його впустити в намет і, лежачи на ліжку, при світлі свічок з ніг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Тримається без запобігливості.
— Ти хто такий? — похмуро питає Потоцький.
— Старшина Козир, вашмосць!
— Тебе прислали козаки? — Потоцький з надією глянув на старшину. — Вони бажають здатися?
— Ні, вашмосць, я сам прибув.
— Сам?...Гм... Як же ти дістався?
— На череві, вашмосць.
Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.
— А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? — Потоцький зневажливо закопилив губу. — Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?
— Я ще можу знадобиться вашій мосці, — спокійно мовив старшина. — Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!
— Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!
Козир спокійно відповів:
— Але я в змозі викупити свою голову.
— Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?
— Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин. Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.
— Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?
— Гадав, вашмосць, але не вийшло.
— Тепер до нас перебіг?
— Більше ні до кого, вашмосць.
— Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. — І по хвилі насмішкувато мовив: — Сідай, старшино.
Козир оглянувся, сідати не було на що. Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав.
Козир проковтнув обиду і стоячи розповів про справи в повстанському таборі.
— Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?
— У мене маєток на Росі, вашмосць! — І додав розпачливо: — Але його захопив пан підстароста чигиринський.
— І ти думав, що чернь поверне тобі маєток? Дурень! Ти міг повернути маєток вірною службою королю і Короні.
— Це я втямив лише тепер, вашмосць.
Потоцький довго мовчав, напівлежачи. Козир тупцявся на місці.
— Я готовий служити вашій мосці, — нагадав про себе гість. — Веліть мені дати зброю, і я битиму чернь. У мене немає нічого спільного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б і маєтки вкраїнських старшин розорила, не лише великопольських.