— Ти мені не потрібний! — буркнув Потоцький. — У мене й без тебе вояків досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.
— Для чого? — здивувався Козир. — Я до черні не піду!
— Підеш! — вигукнув Потоцький. — Підеш, якщо хочеш викупити свою голову. Ти мусиш схилити козаків до миру. Гуртуй навколо себе старшину, збирай невдоволених, підупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим швидше ти повернеш собі маєток. Повертайся в табір. Щоб ніхто не бачив, де ти був! На пузі повзи!
І Козир поповз...
Ніч була темна, козацький табір ледве бовванів у пітьмі. Повз обережно, до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лівий край табору, де значно рідше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо кривлячись, витирав холодну, липку кров... Та ось вже й вал. Козир, тамуючи подих, розпластався на землі, як на валу замаячіла постать чатника... Згодом постать зникла, Козир звівся, нечутно побіг, допомагаючи собі руками, вихопився на вал. І тільки хотів було спуститися вниз, як зненацька пролунав окрик:
— Ей, ти!.. Ану стій!.. Хто такий?!
— Чого кричиш, бевзю? — зашипів Козир зводячись. — Свої!
— Чи ти ба! Свої! — чатник підійшов ближче. — Де це вас носило, пане старшино?
— Не твоє діло! Пильнуй ліпше вал!
— Та ніби ж від ляхів приповзли, — сам до себе мовив козак. — От дивина-а...
Козиря так і тіпонуло.
— Ану прикуси язика і не патякай, чого не знаєш! Іч, який балакучий! Не твоє діло, звідки я повз. Розпустилася чернь далі нікуди! Своїй старшині вже вказувати?
— А ми з ляхами б’ємося не для того, щоб одне панство викишкати, а друге собі на шию посадить.
— У-у, бидло!.. — незчувся Козир, як і вихопилось слово. — Заткни пельку, бо я...
— Чи не в ляхів навчився пан старшина своїх козаків бидлом обзивати? — насмішкувато запитав чатник і наставив на Козиря мушкет. — Ану ходімо до гетьмана, хай він тебе поспитає, чого ти ночами до ляхів повзаєш на пузі!
— Ти!.. Ти здурів?..
— Трюхикай! — підвищив голос чатник. — Гетьман сам розбереться.
Козир зрозумів, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Сеї миті, бо пізно буде.
— Чого стоїш? Тюпай!
План визрів блискавично.
— Ляхи! — крикнув Козир.
Чатник рвучко оглянувся до валу, Козир стрибнув на нього і вдарив ножем у потилицю. Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина хотів було тікати, та вчасно схаменувся. Цим він себе ще більше викриє.
— Сюди! Сюди! — на все горло закричав Козир. — На поміч, козаки! Ляхи напали! Ловіть їх!
Табір вмить заворушився, звідусіль збігалися козаки. Примчав і Гуня в одній сорочці.
— Що тут сталося?
— Та ось... прикінчили сіромаху... — Козир показав рукою на вбитого козака. — Ляхи підкралися й ножем... А тут я вчасно підоспів... Почав кричати, вони й ходу.
— Мабуть, язика хотіли взяти, — висловив хтось припущення.
— Старшино Боюнь! — гукнув Гуня. — Вистав посилені чати! Чатників постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала. — І повернувся до Козиря: — Дякую тобі, старшино, що своєчасно нагодився.
Другодні під вечір в повстанський табір берегом Сули проникло з десяток дядьків.
— Ми із загону отамана Соломки, — пояснили вони Гуні. — Переяслав захопив польний гетьман з коронним військом. Наш загін потрапив в оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне військо прямує сюди.
— Пане гетьмане! — старшина Козир похитав головою. — Зовсім невтішні вісті. Якщо до Станіслава Потоцького приєднається його брат з коронним військом — з нами буде те, що із загоном Соломки.
— Допоки живий — не спіши хоронити! — різко відповів Гуня. — Не такий страшний чорт, як його малюють!
— Воно-то так... — переступав з ноги на ногу Козир. — Але коронне військо і більше, і сильніше... — Помовчавши, обережно додав: — Чи не краще прийняти умови Потоцького і помиритися?
— Мирилася коза з вовком — ріжки та ніжки лишилися!
— Але ж коронне військо — то велика сила, — наполягав Козир. — І гармат у них достобіса!
— Але й ми не з лопуцька зроблені. — Гуня уважно поглянув на старшину. — Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них і ставай на коліна. А ми цеї ночі вийдемо на кращі позиції і ще повоюємо з панством!
— Куди це? — швидко запитав Козир, і в горлі йому пересохло.
— У гирло Старця.
Вночі Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропів під возом, наче на печі.