— Сидоре, вставай! — смикав його за рукав Козир. — Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.
— Що? Га? — схопився Ворожбит і оглушливо чхнув.
— Тссс! — зашипів Козир. — Розчхався, аж у вухах лящить!
— А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, — смачно позіхнув Ворожбит. — Що там стряслося? Чого розбудив?
Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої плани чи, мо’, остерігатись його? З сотником вони давні приятелі. Раніше йому Козир довіряв... То ризикнути? В душі Ворожбит (це він-то — достеменно знав) кається, що встряв у повстання.
— Ей ти, знову захріп! — затермосив його Козир. — Вставай!
— А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивитися? — буркнув сотник. — Кажи, яке діло маєш?
Козир підсів ближче.
— Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?
Ворожбит почухався, позіхнув.
— Та щось не дуже до цього тягне. Коли б дві голови мав, то, може б, одну й поклав... Хочеться ще пожити, та хіба в цім шарварку вцілієш? Чорта з два!
— Якщо будеш триматися за Гуню — голови не вбережеш.
Ворожбит пильно глянув на Козиря.
— А коли за тебе, приміром?
— Повернешся з вигодою.
Ворожбит ще подумав.
— То викладай свою задумку.
— А хочеш старшинський чин схопити? — присунувся Козир.
— Не проти...
— Тоді слухай мене пильно. — Козир озирнувся й зашепотів: — Якщо козаки помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграші. Особливо та, яка цьому сприятиме. Потоцький нас не вгризе і багне миру. Чернь затялась на своєму. Потоцький сам не виплутається з ції катавасії. Тому виграє старшина від миру черні з ляхами.
— Це так, — згодився Ворожбит.
— Коли так — то допомагай мені. — Козир знову озирнувся й зашепотів: — Треба гуртувати навколо себе старшину, козаків підмовляти до миру. Але це потім, а зараз... А зараз ти вужем вислизнеш з табору і гайда до Потоцького.
— Тю-у! Щоб мене забили? Нема дурних!
— Тссс! Не горлопань! Ніхто тебе й пальцем не зачепить, коли скажеш, що від мене. Второпав?
— Та ніби...
— Зумієш вислизнути з табору?
— Спробую.
— Передай Потоцькому, хай цеї ночі буде напоготові. Гуня збирається перед ранком знятися і в тумані перейти в гирло Старця.
Вдосвіта, як густий низовий туман обволік рівнину й клубками скочувався у видолинки, повстанці почали нечутно відходити у гирло Старця на вигідніші позиції. Та поляки мовби чекали цього й відразу ж посунули на козаків всіма силами. Залпами вдарила артилерія, ядра нечутно вилітали з туману й сіяли смерть та каліцтво. Туман почав розповзатися, оголюючи колони відступаючих. Скільки відходили до Старця, стільки й відбивалися від напосідаючого ворога, що там і тут купками виринав із туману.
Місце для табору Гуня вибрав на високому березі Дніпра, там, де в нього впадав Старець[12]. Зручна місцина: з двох боків Дніпро зі стрімкими кручами та Старець, з третього — болото, в якому, сполошені гарматним гулом, увесь ранок кричали журавлі й тривожно гагакали гуси. З четвертого, відкритого, боку Гуня велів насипати вал, викопати шанці і встановити гармати. Гуня був задоволений, захищати доведеться один лише бік, а це значно полегшувало оборону, бо давало змогу купніше поставити гармати.
Вал нагортали під гарматним вогнем. Туман уже розсіявся, і ядра дошкуляли козакам, котрі вкріплювали свої останні позиції. А вгорі кричали журавлі й спішно летіли в бік Сули. Гуня відірвався на мить від лопати й зітхнув: «Ех, якби крила!» І тої ж миті згадався Іван Сулима, джура його Ярема, котрий все своє коротке життя мріяв про крила... Щем здавив серце. Сулима, повстання, захоплення Кодацької фортеці на Дніпрі... Невже він, Дмитро Гуня, закінчить життя в гирлі Старця на високій Дніпровій кручі? Аби не піддаватися докучливим думкам, зліше налягав на лопату, довбаючи шанець. Та ось лопата скреготнула, і Гуня, нахилившись, підняв білий череп.
«Не дали ж тобі і в землі спочити, козаченьку, — з гіркотою подумав гетьман. — Ох, земле рідна... Густо ж ми тебе засіяли своїми кістьми, так густо, що й пшениці, мабуть, ніде рости!»
Постояв, тримаючи в руках козацький череп, далі стягнув з голови смушкову свою шапку, поклав у неї череп і закопав під валом... Коли випростався, то побачив гурт козаків, котрі, оточивши його, мовчки стояли з потемнілими лицями.
— Тут вже отаборювалися на смертний бій наші батьки та діди, — глухо мовив гетьман. — Не посоромимо ж і ми лицарської зброї, доведемо, що гідні своїх пращурів великих!
А над Старцем кричали журавлі, й Гуні здалося, що то з предковічної дідівщини, із славної батьківщини озиваються до нього полеглі в боях за волю вкраїнські козаки... Ще завзятіше налягли повстанці на лопати, і вал, незважаючи на обстріли, виростав на очах. Гуня обійшов табір, показав, де вигідніше рити шанці та схови, і знову повернувся до валу.
12
Місцезнаходження цього Старця (їх багато на Дніпрі) невідоме; ймовірно, він був за 15—20 кілометрів на південь від гирла Сули, поблизу с. Градизька.