— Але ж і б’ють, най їх трясця візьме! — почув він біля себе голос і, випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого це дива вбрався старшина? Шапка на ньому соболева, поверх червоного парчевого каптана, гаптованого срібними візерунками й підперезаного чорним поясом з прикрасами, синя кирея на голубій підкладці...
— Куди це пан старшина вирядився?
— Помирати — так з музикою! — бадьоро вигукнув Козир, збиваючи набакир соболеву шапку. — Можу й до ляхів на переговори сходити. А чого... Не вперше ляшки пропонують нам мир.
Гуня нічого не відповів, мовчки орудував лопатою.
— Дивно, пане гетьмане, — впівголоса озвався Козир. — Як ляхи дізналися, що ми відходимо? Туман же густющий був. Їй-богу, в нашому таборі є зрадники та запроданці.
— В сім’ї не без виродка! — Гуня пильно глянув на старшину (той ураз чомусь знітився) і знову наліг на лопату.
— Продадуть вони вас, пане гетьмане, — бубонів Козир. — І пізно тоді буде. А зараз ще можна... Утекти...
— Я тікати не збираюся!
Неподалік упало ядро, Козир миттю впав на землю і, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долоні, копав далі.
— Візьми ліпше лопату, старшино! — кинув він Козирю. — Як лежати, то ліпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе.
— А на дідька землю копирсати? — Козир звівся й неохоче взяв лопату. — Чи не все одно, де смерть зустріне? В шанці чи в чистому полі? Все одно — капець!
— Рано себе ховаєш, старшино.
— Рано... рано... — бурчав Козир, тикаючи лопатою. — Волю ми вже все одно не здобудемо!
— Ми її вирвемо! — Гуня із злістю орудував лопатою. — Коли й не розіб’ємо ляхів, то принаймні вимотаємо їх, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надійдуть ліпші часи, зберемо більшу силу і по-іншому мову тоді поведемо.
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — сердито вигукнув Козир. — Помочі нізвідки... От і борись! Одні ми!
— Не одні, а серед людей. — Гуня помовчав, вирівнюючи стінки шанця. — Не в пустелі б’ємося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Україною пішов. Прийде й поміч. Побачать люди, що можна ворогів бити, за зброю візьмуться.
— Нині чернь перелякана поразкою Павлюка.
— І деяка старшина! — додав Гуня.
Помовчали, копаючи.
— А чи не ліпше згодиться на переговори з ляхами? — озвався Козир. — Я б хутенько до Потоцького збігав... Умовив би його... Мо’, які й вольності вирвав би...
— Бачу, нарядився шляхетним паном.
Завиваючи, пролетіло ядро. Козир поспіхом впав на дно шанця, а коли звівся, Гуні вже не було.
— Брешеш, голото, скрутять тобі ляхи роги! — з ненавистю прошипів Козир. — Не ти, так ми підпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голоті бурлацькій, панувати! Нас панами помазано! :
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Був ранній ранок, туман хутко рідів, рожевів від перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлі Старця навперебій кумкали жаби, наче радились і ніяк не могли дійти згоди. Козацький табір принишк у ранковій млі. Потоцькому не спалося всю ніч, все думав, як викишкати козаків з-за валу. Ледь зайнялась вранішня зоря, вийшов з намету і довго мовчки оглядав мокрий від роси повстанський табір над Дніпром. Чим вони тримаються? Остряниці було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гуні, напевне ж, ще скрутніше. А бач — тримається. Незбагненно! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. І по фунту пороху на козака. І все одно стоять. Незбагненні ці лотри! І не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати і про власні втрати. А вони чимдалі, тим більші. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив своє військо. А тут ще й підмога бариться. Потоцький оглядає свій табір, чи немає де, бува, слабини. Жовніри нагорнули вал паралельно повстанському — від Старця до Дніпра, порили глибокі шанці. Панські та княжі люди тримають чоло позиції, ліворуч німецька піхота зарилася в землю, праворуч жовніри ледве висовують носи... Кіннота стоїть у тилу, на випадок, якщо повстанці зважаться перейти в наступ. Ні, здається, табір вкріплений добре. На випадок чого, можна й захищатися.
— Вашмосць!
Полковник здригнувся і рвучко оглянувся. Мокрий від нічної роси, стояв перед ним гонець з почервонілими, припухлими від безсоння очима.