— Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним військом прибув єгомосць польний гетьман. За кілька днів єгомосць буде тут.
Полковник відчув, як тепла хвиля з ніг до голови пройняла його холодне, забучавіле тіло. Нарешті! Тепер можна бути спокійним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папір і подав полковнику. В листі польний гетьман повідомляв свого «єдиноутробного милого брата Стася», що днями буде в гирлі Старця, і вони тоді разом прикінчать хлопів, бо пора вже покласти край свавіллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села і вирізає руську людність, аби «не плодилися в цих краях зрадники Корони». В полковника й зовсім піднявся настрій. Хоч він і не любив брата, заздрячи його успіхові (не кожний шляхтич, бодай із вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радість. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанців, і він нарешті повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кілька великих блискучих талярів, зважив їх на руці, подумав, один простягнув гінцеві, а решту сховав.
— За добрі вісті!
— Радий завсіди вашій мосці добрі вісті возити! — вигукнув гінець і раптом осікся. — Але маю ще... не зовсім добрі вісті. Скидан із Черкас іде сюди. Хоче переправитись через Дніпро і з’єднатися з Гунею, вашмосць!
— Цього ще не вистачало! — пересмикнув полковник гострими плечима. — Ротмістре Ханєцький!
— Я тут, вашмосць!
— Чотири кварцяні хоругви, ескадрон драгунів — і хутчій до Дніпра! — наказав полковник. — Спішіть, пане ротмістре, аби Скидан не встиг з’єднатися з Гунею!
— Слухаю, вашмосць! — ротмістр крутнувся і побіг до війська.
Потоцький відпустив гінця і повернувся до себе в намет, де на нього вже очікував князь Вишневецький. Слуги приготували сніданок на маленьких столиках (полковник навіть в поході намагався жити з усіма зручностями і возив за собою меблі, особливо крісла, котрі він любив, та скрині для вбрання). На окремому столику були поставлені кубки з вином.
— Прошу, князю, до столу! — запросив Потоцький і вперше за останні дні посміхнувся. — Але ж і вісті у мене, проше пана! Польний гетьман з силою війська буде незабаром тут. Вип’ємо, друже!
Щедро пили угорське вино і після кожного кубка, які їм наливали слуги, обоє ставали все гарячішими і балакучішими.
— Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! — вигукнув князь і трахнув кулаком по столу, котрий аж підстрибував від тих ударів. — В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!
— Але тоді перемога дістанеться Миколаю, а не нам! — мовив розігрітий вином полковник. — Я сам бажаю вікторії! Наступ!.. — Полковник схопився і з криком: «Гармаші!.. Ану починайте!..» — вибіг.
Гахнула перша гармата, і ранкової тиші як не бувало. Заворушився польський табір, жовніри та німецькі піхотинці, позіхаючи, вилазили із шанців, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всій лінії. В козацькому таборі падали ядра, але повстанці у відповідь — ні звуку.
— Пороху в схизматів обмаль! — задоволено потирав руки полковник. — Та й гармат раз-два...
— І все одно, мов косою, різонуть по наших хоругвах! — кисло озвався князь, длубаючись у зубах. — Звичайна хлопська манера — підпустить близько, а тоді одним шквалом...
Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили перші ряди. Далі затріщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить, щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на місці і, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами і сховався в наметі. Хмелю від випитого вранці вина як не було! Носився в наметі й бурчав:
— Коли б у мене були такі вояки, я б уже півсвіту захопив би!
Того дня хоругви ще двічі пробували атакувати козаків, але щоразу відкочувались назад... Ледве засутеніло, як полковник, відмовившись від вечері, ліг спати. Довго качався на скрипучому дерев’яному ліжку, котре він всюди возив за собою, поринав у дрімоту і знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опівночі його розбудила густа й похаплива стрілянина. В намет вбіг поручник.
— Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад відбито, але хлопи, втікаючи, захопили дві наші гармати. І вирізали півхоругви.
— Пся крев! — прохрипів полковник і велів збільшити особисту охорону, котра і без того щільним кільцем оточувала його намет.
Перед ранком полковника розбудили вдруге.
Ротмістр Ханєцький сяяв, як новий таляр.
— Вашмосць! Радий доповісти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Біля Дніпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотіли відійти назад за Дніпро, але ми порубали човни. — І хвацько додав, натякаючи на винагороду: — Служу Короні і королю!