— Я доповім про пана ротмістра єгомосці польному гетьману! — буркнув Потоцький.
По хвилі жовніри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато крові, полковник був блідий і, певно, з останніх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, підперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша — черкеска. Червоні шаровари, сап’янці. Голова закривавлена. І вуса криваві. В очах — полум’я ненависті.
— Що, пане полковнику, не сподобалось тобі служити королю? — крізь зуби процідив Потоцький. — До бунтівних лотрів перебіг? В схизматські полководці забаг вибитись? Посидиш у Києві на палі! Високо піднімемо!
Скидан кров’ю плюнув у лице Потоцькому...
Ще два дні Потоцький гриз козацький табір, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змінив тактику. Почалася довга й одноманітна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанців. З раннього рана й до настання темряви летіли їм на голови сотні і сотні ядер. Вітер не встигав розвіювати пороховий дим, вуха глухли від гарматного гулу... Козаки у відповідь мовчали — берегли порох. Зате Потоцький не шкодував набоїв.
Небавом в польський табір почала прибувати підмога. Першою з’явилась коронна артилерія та угорська наймана піхота. За нею прибув польний гетьман з кіннотою. Станіслав Потоцький вибіг навстріч своєму високопоставленому брату. На очах у війська брати обнялися.
— Ге-ге, Стасю! — вигукнув Микола Потоцький, притискуючи брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. — Хлопи загнані в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! І золотий спокій полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона!
Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до свого щоденника:
«Бунтівливі селяни щодня спостерігали з окопа прихід (до М. Потоцького) нових полків, тим часом як самі вони не мали жодної підмоги».
З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний бенкет: вина, як і пороху, в нього були невичерпні запаси.
А поміч все прибувала й прибувала: воєводич брацлавський, ротмістр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотні гусарів, козаків та піхотинців привів краківський воєвода, за ним — староста хмельницький на власний кошт привів сто козаків і сто драгунів, прийшли хоругви ланкоранського старости, загін київського біскупа, остерського старости... Шляхта, ніби галич, зліталась у гирло Старця, аби заклювати останніх захисників волі.
Табір Потоцьких, Станіслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додаткові вали, аби розмістити все нові й нові загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зібрав шляхту на бенкет і, піднявши срібного келиха, проголосив:
— Вельможне панство! День нашої блискучої вікторії вже зовсім близько! Біля Старця й Дніпра панство навіки вломить карка свавільному хлопству. П’ю за вікторію, яка завтра покриє шляхетську зброю!
Пани кричали «віват!» і спорожняли келихи дуже швидко.
— Панове! — звівся другий Потоцький, Станіслав. — Приємно дивитися, що до лотрів жодна жива душечка не підійшла на підмогу. Хай спробує Гуня повоювати з нами! Ми їх міцно зачинили. Карасі, проше панство, у сітці, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокійно, всюди бунтує хлопство, виходить з підкори і заважає ясновельможному панству спокійно жити. Ми не можемо цього потерпіти! Смерть хлопам!
— Вогнем і мечем пройдемо по волостях! — галасувало панство.
На раді було ухвалено розіслати навсібіч каральні загони, випалювати села і винищувати селян від малого до старого.
— Щоб не було кому прийти на поміч повстанцям! — виступав перед каральними загонами польний гетьман. — Шляхетський меч до цурки викоренить бунтівну Русь! Хай на волостях росте кропива, аніж множаться зрадники Речі Посполитої! Не щадіть хлопів! Забудьте про жаль. Хлоп — не людина, а бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте і ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословляє нас на лицарські звитяги. Смерть схизматам!
Невдовзі страшні вісті про криваву різанину по селах дійшли і до повстанців. Розказували втікачі, що ляхи дотла випалюють села і вирізають людність від малого до старого, піддаючи нещасних звірячим тортурам. Дмитро Гуня надіслав до Потоцького гнівного листа, в якому писав:
«Хай би вже ви вели війну з нами, Запорозьким військом... аби тільки дали спокій бідним неповинним і пригнобленим людям, голос яких і безневинно пролита кров підносяться до Бога і благають його помститися...»