Лист повстанського гетьмана вивів Миколу Потоцького з себе.
— Пся крев!.. Той бунтар ще сміє мені вказувати? Він гадає, що я цілуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удільності захотіли, самостійності?! Республіку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польській Короні, і вам, схизматам, зроду-віку її не бачити удільною. Не ми, так інші вас захоплять, а самі не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, аніж дамо вам самостійність!
Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кілька годин поспіль била коронна артилерія. Ядра в козацькому таборі випадали так густо, що земля, піднята ними, не встигала осідати. А потім на приступ пішли хоругви: гусарські, драгунські, кварцяні, панські... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанців.
Польний гетьман з горба спостерігав за боєм.
Густою лавою йшли хоругви на приступ.
Козацький табір, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станіслав.
— Миколаю! Я розчарований! Після коронної артилерії моїм орлам уже нічого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.
Польний гетьман і полковник потисли один одному руки, і тієї миті козацький табір озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронісся по рядах атакуючих. Жовніри, наразившись на стіну вогню і диму, в одну мить забули про свій шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмістри, але ніхто з жовнірів не хотів підставляти голову під обух. Хоругви одна за одною безладно відкочувались...
— Вперед, сто дяблув! — кричали ротмістри.
— Але там стріляють, — огризалися жовніри.
— А ви, пся крев, на свайбу зібралися?!
Та ніщо не могло примусити жовнірів задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закінчилась атака.
— Матка Боска! — хрипів польний гетьман. — То не козаки, а дияволи! У їхньому таборі немає шматка землі, куди б не падали ядра, а вони цілі... Негайно шліть до них послів! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломіть упертих схизматів!
Дмитро Гуня зустрів послів досить добродушно.
— А-а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?
Він стояв перед послами, високий, жилавий, з сухим кістлявим лицем, чорними жвавими очима, в яких спалахували глузливі іскорки. У всій його міцній поставі вчувалася сила і впевненість у собі. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м’які сап’янці. Вишивана сорочка вражала білизною (Гуня вночі спускався до Дніпра по кручі та урвищах і виправ сорочку, бо не міг терпіти брудного одягу), поверх сорочки — голубий каптан, підперезаний широким поясом на гапликах і з ремінцями для пістоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хіба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана.
— Краще близьке знайомство, аніж далека війна, — буркнув пан Коморовський, котрий очолював делегацію послів. — Пора думати про переговори, панове козаки.
— З панотою в козаків приязні не буде! — відповів Гуня і гукнув: — Простеліть, братчики, сіна, щоб непрошеним гостям було де сісти.
Посли тільки головами похитали: яка чемність!
Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, і повстанці почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих сріблом, в голубих та рожевих киреях, міщани — в черкесках, деліях, бекешах, селяни — в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом’яних брилях...
— Може, пани зголодніли? — звернувся Гуня до послів. — Чи спрагу відчувають?
По його знаку козаки принесли хліба, вареної риби і кілька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлібом, запивали водою, дивуючись, що повстанці мають харч, тоді, як гадали вони, повстанці мусять вже поохлявати від голоду. І насторожено зиркали на повстанців. Ті жартували між собою, хоч багато з них і мали закривавлені пов’язки... Один з козаків, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з білими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев’язана шматиною. Посли перезирнулись між собою.
— То сайгаченя, — пояснив Гуня. — Їх чимало водиться в степу побіля Сули.
— На харч ловите? — поспитав один із послів.