— Та ні, пане, виходжую Божу твар, — почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. — Попало воно під обстріл, перебило йому ногу, то я й підібрав. Мо’, думаю, виживе. Шкода, таке мале, тільки жити.
— М-м-да-а... — мовив пан Коморовський.
— Панове молодці! — звернувся Гуня, як стихли бубни. — Всі зібралися?
— Всі, гетьмане! — загули козаки. — Лише чатники на валах.
— Тоді перейдемо до суті, — сказав гетьман. — До нас, шановна братщино, прибули від ляхів посли. Я ще не відаю, що вони нам заспівають, але думаю, що пісенька їхня стара. То чи згодні послухати послів, панібратчики?
— Та вже послухаємо, коли їх дідько приніс!
— Послухаємо! Послухаємо! — вихопився наперед в рожевій киреї старшина Козир. — Послухайте і ви мене, козаки! В нашому безвихідному становищі ліпшого й не придумаєш, як прийняти панські умови і з миром розійтися по хатах.
— Ти у свій маєток побіжиш, а в кого, може, й хати немає! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Та й потім: мирилася коза з вовком... Не перший рік панів-ляшків знаємо!
— Але всі ми тут накладемо головами! — встряв сотник Ворожбит. — І кісток наших гайвороння не позбирає!
— Твоїми кістками і сам ворон подавиться! — почувся вигук.
— Хай не пасталакають про мир! — загули козаки. — Не позволимо між нами клинці вбивати. Стіймо дружно!
— І нічого спішити поперед ляхів у пекло!
— Хай ліпше посли балакають, а ми послухаємо! Коморовський звівся, обтрусив солому, поправив ферезію — довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, — і кахикнув.
— Панове козаки! Єгомосць польний гетьман хоче дійти згоди.
— Згоди з панами в козаків не буде! — пролунав голос — Не за тим ви до нас прийшли. Спершу віддайте наші урізані вольності!
— Не я урізаю ваші вольності, а сейм! — перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. — Але я доповім єгомосці... доповім про ваші... е-е... вимоги.
— Що там теревені правити! — знову вихопився наперед Козир. — Вам наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору задерти. Приставайте до панів, і край!
— От іменно, що всім нам буде після того край! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Пани тільки й чекають, аби ми склали шаблі та повернулися до них спинами.
— Ляхи нас не посміють і пальцем зачепити! — надривав голос Козир. — Ми розійдемося по волостях, і все.
— А може, й так... — почувся непевний голос. — Дідько його знає, як воно ліпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки підмостив би.
— Ми панськими посіпаками не будемо! — залунали обурені голоси. — Хто хоче, хай біжить до панів і не каламутить води!
Козир прикусив язика.
— Пане посол! — смокчучи люльку, озвався Гуня. — На яких умовах польний гетьман гадає почати з нами переговори?
— На умовах сеймової Ординації. Це значить...
— Шість тисяч реєстру, — закінчив за нього Гуня. — Гетьман і старшина із шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дідівщину?
— Не було! — загули козаки. — Ні в дідівщину, ні в батьківщину! Ми нащадки вольних козаків!
— І нашої вотчини панству не віддамо!
— Горбатого до стіни не притулиш, а козака до пана!
— Пани села наші вирізають, жінок та дітей мордують, а ми їм у ніжки будемо кланятись?
— Ось вам, пане посол, відповідь козаків, — закінчив Гуня.
Пан Коморовський, не стримавшись, із злістю кинув:
— Я колись Павлюка вмовляв у Чигирині... Не послухав мене і скінчив своє гетьманування на пласі у Варшаві! Не забувайте про це, пане гетьмане!
— Ніколи не забудемо, пане! — гнівно відповів Гуня. — І ми, і діти наші, і нащадки!..
Поляки мовчали цілий день, лише зрідка їхні гармати обстрілювали повстанський табір, але мляво, неохоче, ніби заздалегідь знаючи, що толку з того не буде ніякого.
Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табір, смоктав люльку-бурульку і обмірковував, як далі битися. Поміч, на яку він було розраховував, не надходила. Більше того, селяни на волостях самі виглядають допомоги. Жовніри лютують по селах, одна надія на козаків. Чутки про битву в гирлі Старця розлетілися по всій Україні, але підмога, на яку сподівався Гуня, не йшла. Надто міцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення і йти на волості, знищувати каральні загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.
— Кров наша, як і порох, — не безмірна! — казав Гуня на козацькій раді. — Одначе ми можемо ще довго відбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далі бути.