— Правильно! — крикнув Козир. — Яка там з дідька битва, як ми підпливаємо у власній крові!
Біля Козиря стояв уже гурт старшин і козаків, серед яких виділялися реєстровці Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.
«Козир уже вербує собі прибічників», — подумав Гуня і запитав:
— То що пропонує пан старшина?
— Прийняти польську пропозицію! — мовив Козир. — Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не ліпше помиритися з ляхами? Ляхи раді будуть нас спекатись, і ми, підписавши угоду, розійдемося по хатах.
Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла біля Козиря, впівголоса піддакувала.
— Ми будемо вигрівати боки в теплих хатах, а карателі хай лютують по волостях? — запитав Гуня. — Я пропоную вам те, що колись пропонували діди і батьки наші славні: священну боротьбу!
— Тоді ляхи переб’ють нас! — вигукнув Козир. — На що ми сподіваємось? На чудо? У нас лише вісім гармат і жменя пороху. У нас і тисячі козаків не набереться, а в них? У п’ять тисяч не вбереш.
— Зате наш козак вартий п’ятьох лядських! — відповів Гуня. — Правильно те, що в нас вісім гармат і мало пороху, а в ляхів їх сотні!
— От бачите! — аж підскочив Козир. — Нарешті до нього дійшло!
— Почекай, не спіши з козами на торг! — спинив його Гуня. — Хай у нас мало зброї, але здаватися на милість панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тоді й затівали цю веремію? Поскуби кішку, вереску та нявкання буде доволі, а шерсті чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим більше будемо спустошувати його військо, тим зговірливішими будуть пани. Ми примусимо їх збільшити реєстр, доб’ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козаків значних. Зрештою ми вирвемо у панів хоч якісь вольності й полегкості люду.
— А тоді що? — крикнув Козир.
— А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!
— Дідька лисого ми прорвемо облогу! — вигукнув сотник Ворожбит. — Пани міцно нас затиснули.
— Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! — твердо мовив Гуня. — А коли чвари та роздори поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане — не чекайте тоді волі! Пани тільки й ждуть, аби хтось свій між нами клинці вбивав.
— Це камінець у мій город? — почервонів Козир.
— Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шапка горить, — насмішкувато мовив Гуня. —
Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.
— Сьогодні зробимо вилазку, — сказав Гуня насамкінець. — Я сам вас поведу.
Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його... «Звідси й почнеться наша поразка», — подумав з гіркотою.
Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби їхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникали в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав «в’юнів». Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.
— Вперед, козаки! — звівся Гуня.
Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.
Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й белькотів:
— Цо то є, проше пана?.. Цо то...
— То є твоя смерть! — Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. — Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!
Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли, і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.
Першими на козаків напали німецькі піхотинці, зав’язалась січа. Гуня з розгону увірвався в колотнечу і сік німецьких піхотинців, як капусту. Шабля-дамаска тільки свистіла в його жилавій міцній руці. Закусивши кінець вуса, Гуня зліва й справа наносив смертельні удари. Шаблю тримав ледь навскіс, під певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударі. Різкий, рвучкий удар — і шабля з тупим свистом м’яко входила в тіло ворога, трощила кості та хрящі, і ворог, розрубаний навпіл, беззвучно валився під ноги...