З кожною сутичкою все рідшали й рідшали ряди коронного війська, аж доки в кінці травня не було завдано йому нищівного удару, під час якого жовнірів і шляхти полягло більше (свідчення очевидця), ніж за всю польсько-шведську війну. Втративши більше десяти тисяч жовнірів та шляхти, Конєцпольський втратив і віру в перемогу.
А далі... все повернулося на круги своя.
«Під Переяславом перемога схилилася на бік повстанців. Але вони не змогли закріпити її. Причиною цього були, як і під час попередніх повстань, суперечності в їхньому таборі. Старшина й частина реєстровців вимагали угоди з панами. Їм вдалося усунути Тараса Федоровича від гетьманства й поставити на його місце свою людину — А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козаків, противників угоди, відійшов на Запоріжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромісний договір»[2].
Що призвідцями всіх бунтів і повстань на Україні були запорожці, шляхта добре розуміла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з січовою вольницею, панство відразу ж після придушення повстання Тараса Трясила вирішило одгородити Січ від України. Особливо на цьому наполягало магнатство і шляхта Східної України, з чиїх володінь селяни цілими гуртами втікали на Запоріжжя. У 1635 році на сеймі, що зібрався у Варшаві, магнатство вимагало спорудити фортецю на Дніпрі і поставити у ній надійну залогу з піхоти й кінноти. А вже тоді й почати вгамування січовиків. Хлопи, пся крев, втікають з маєстатів на Січ, вже й шлях собі понад Дніпром вторували. Фортеця ж перетне збіглим ланцям шлях до волі. Січ, не маючи свіжого поповнення, невдовзі й захиріє. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Січі, потім ще і ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожців фортецями й залогами, можна й задушити волю у її ж власному гнізді.
Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Конєцпольському звести фортецю на Дніпрі якомога швидше і поселити в ній надійну залогу. На будівництво виділили сто тисяч злотих, і, щойно повесніло, коронний гетьман прибув у Наддніпрянщину. Будувати фортецю мав інженер, француз за походженням Гійом де Боплан. Взагалі, його справжнє прізвище Левассер, додаток «де Боплан» походить від назви одного з володінь Гійома Левассера, але так уже сталося, що в історію він увійшов як Боплан.
Народився Гійом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандії, з молодих літ служив у вітчизняному війську, побував у Вест-Індії (Центральній Америці), а з кінця 1630 і до 1647 року, як найманий інженер-фахівець, перебував на службі в польському війську, що стояло на Україні. Він споруджував укріплення в Барі на Поділлі, фортеці у Бродах на Львівщині і, зрештою, на березі річки Борисфен, «званої в народі Ніпр, чи Дніпр», — тобто Кодацьку. Всі фортеці, як зазначають історики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатів на Україні. Служив Боплан у війську коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, з ним і прибув до Кодацького порога. Та коли б французький військовий інженер, котрий перебував на службі в Речі Посполитій, тільки будував фортеці на Україні, то навряд чи ми й згадували б його. А він — звичайний військовий інженер, найманець чужої держави — навічно увійшов в історію України, більше того — зажив слави серед сучасників і нащадків як на Україні, так і у Франції. І все це завдяки своїй книзі «Опис України, кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн», — така повна (в дусі тих часів) назва праці Боплана, вперше виданої в Руані 1651 року.
Сімнадцять років Бопланового життя минуло на Україні. Будуючи фортеці — заради заробітку, — аби польське ясновельможне панство ще міцніше вкорінювалось на Україні, інженер-найманець не лише складав карти України, а й рік за роком спостерігав за підневільним (Боплан, до речі, сам зазнавав утисків від шляхти, якій вірно служив) життям місцевого люду, його звичаями, віруваннями, боротьбою з своїми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до потаємних своїх записників, що згодом і склали його знаменитий «Опис України...». Життя в Україні підневільних селян було жахливим, адже вони, як свідчить Боплан, «змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям: такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені».