Радіти не було від чого. Маючи військо, котре в багато разів переважає повстанське своєю кількістю, маючи таку сильну артилерію, кінноту, він ось уже який тиждень топчеться на місці, не в змозі викурити жменьку-другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця!
Польний гетьман спорожнив уже третій келих, як у намет заглянув ротмістр.
— Вашмосць! Гусари спіймали двох кобзарів. До Гуні хотіли прошмигнути!
— Кобзарі? — скривився Потоцький. — Якраз тільки музики не вистачало!.. Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!..
Ротмістр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядьків. Один був низькорослий, сивовусий, з гірким виразом обличчя. Замість очей в нього були дві рожеві ямки. Його товариш був зрячим — високий, худий, вуса мав руді, брови кущуваті, що супились над гострими очима. В обох висіли через плечі худі торбинки. Високий мав кобзу, а сліпий — ліру. Він тримався за рукав зрячого і дивився прямо поперед себе, міцно стиснувши сухі запалі вуста.
— Ви хто такі? — запитав Потоцький.
— Музики, — відповів високий і по хвилі додав:— Я — Самійло Голосистий, кобзар, а це мій товариш і побратим Ничипір Біда, лірник. Вдвох по Україні мандруємо та людям граємо.
— До бунтів чернь закликаєте?
— Закликаємо до волі! — визивно мовив Самійло Голосистий. — Козацька кобза ще ніколи не грала під панську дудку.
— Ви в мене пограєте! — зашипів Потоцький. — Ви ще потанцюєте під мою дудку, пся крев!
— А ти ж хто такий? — глухо поспитав сліпий лірник.
— Худоба! — Ротмістр навідліг вдарив рукою сліпого лірника. — Бидло! Як ти смієш так казати єгомосці польному гетьману?!
— Бити сліпого діда не вельми велика честь, — з гідністю відповів сліпий лірник і повернув лице на голос Потоцького. — То це ти сам Потоцький?
— Сам, — криво посміхнувся польний гетьман.
— Чули про тебе, катюго, чули! — гнівно сказав лірник. — Села випалюєш, звіре прелютий! Груди жінкам вирізуєш, немовлят знищуєш! Ні людей, ні Бога не боїшся!
— Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене військо є, а Бога... З Богом мій капелан побесідує...
— Стережись, звірюко! — вигукнув кобзар Голосистий. — Віділлються вовкові овечі сльози!
Ротмістр вихопив меча, Потоцький спинив його.
— Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть ці музики, куди вони йшли. І за чим?
— Туди, де воля б’ється, — сказав кобзар.
— До Гуні та його побратимів, — уточнив лірник.
— Ану грайте! — наказав Потоцький.
— Кому? — здивувався кобзар і навіть оглянувся. — Я не бачу тут людей.
— Мені, пся крев! Н-ну!..
— Ми катюгам не граємо, — з гідністю мовив високий кобзар. — І кобзи не будемо оскверняти.
— Хай тобі ліпше дідько рогатий на поминках на сковороді заграє! — відказав сліпий лірник.
— Ай-ай!.. Які відважні! Лицарі! — насмішкувато похитав головою Потоцький. — Ось я зараз подивлюся, чи справді ви хоробрі, чи тільки машкару на себе натягли. Ви хотіли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас відпускаю.
Музики мовчали...
— Що, жижки затремтіли? — зареготав Потоцький. — Ха-ха!.. Теж мені побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай іде до Гуні і грає. Але другий лишається тут. Тільки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто піде бунтарям дух піднімати? Рішайте самі!
Сліпий лірник взяв за руку свого товариша кобзаря і тихо мовив:
— Йди ти, брате і товаришу мій. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потішити. Куди мені, сліпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зосліпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй... Про волю і їхню долю.
— Спасибі, товаришу мій! — сказав кобзар і потиснув лірнику руку. — Піду... Заграю їм про волю і долю...
Побратими вклонилися один одному.
— Прощай, брате!
— Прощай, товаришу! Візьми мою ліру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. — Ничипір Біда поцілував ліру і віддав її Голосистому. — Заграєш на ній і в Дніпро кинеш! — Повернув незряче лице до Потоцького: — Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут і зложу свою голову, а товариша мого відпусти.
— Хай іде! — буркнув Потоцький.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Ледве Самійло Голосистий піднявся з кобзою та лірою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву сліпу голову, настромили на спис і виставили на валу.
— Прощай, побратиме! — вклонився Самійло тій голові на списі. — Чимало ми стоптали з тобою доріг по Україні, а ще більше пісень виспівали... Ти відспівав уже своє, а я — доспівую...