— Братчики! Товаришочки! Гинемо!
Він бігав по табору і вив:
— А-а, а-а...
— І не заціпить йому! — озвався хтось з козаків. — Як вовк, завив. На війні іноді й стріляють.
— Але ми загинемо! — почувся інший голос. — Облогові гармати змісять нас із землею.
— Товаришочки! Братчики! — волав Козир. — Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим... А-а-а...
— Бажаємо іншого гетьмана! — вигукнув сотник Ворожбит. — Не хочемо задарма гинути.
— Воно-то так, — гомоніли козаки. — Але ж Гуня не заради своєї вигоди б’ється з ляхами.
— І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.
— Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, — мовив підходячи Гуня. — Хто сміливий, хто не боїться опряги[13] і не хоче ляшкам в ноги кланяться — за мною!
Це була остання спроба Дмитра Гуні.
В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох «в’юнів» у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра-дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.
— От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, що ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.
— Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?
— О, то є нелегка справа, — почухався жовнір. — На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.
— Таємне слово? — перепитали «в’юни». — А яке воно? Ти знаєш?
— Знаю. «Вісла» те слово.
— Тоді гайда до гетьмана!
«В’юни» хутко повернулися в табір.
— Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту — «Вісла».
За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.
— «Вісла»? — перепитав Гуня. — Ну що ж... Хай буде «Вісла». Вперед!
...Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.
— Стій! Хто? — миттю закричали дозорці.
— Свої, чого кричиш! — відповів Гуня. — Реєстровці ми.
— Пароль! — зажадали дозорці.
— Вісла!
— Проходь!
Козаки, порівнявшись з редутом, блискавично зім’яли варту, і увесь загін безшумно проник до редуту.
— Скидайте гармати! — подав команду Гуня.
Козаки обліпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укріплення і скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкі. Як козаки не бралися, гармати ні з місця. Тоді, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули її з гнізда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здійняла такий гуркіт, що в одну мить схопився на ноги увесь табір... Гуня скреготнув зубами.
— Ех, пороху б сюди!.. Дві бочки пороху — і редут злетів би вгору!
У таборі вже зчинилася стрілянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, і козаки мусили відійти у свій табір, попутно прихопивши кілька малих гармат та прорідивши жовнірів у шанцях. Поляки так були нажахані нічним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках.
...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтішно протягнув:
— А що?.. Вкусив ляшків? Не я казав, що з цієї затії нічого не вийде?!
— Стукніть того крикуна в тім’я! — обурився хтось з козаків. — Горлопанити він тямить, а сам з-за валу й носа не виткне!
Але старшина заступилася за Козиря.
— Стукнути не штука. Ви ліпше послухайте, що він радить.
— Я ж про вас, козаки, піклуюся! — надривав горло Козир. — Про шиї ваші і голови. Хіба ви сліпці? Хіба не бачите, що ми на краю прірви? Крім загибелі, нас нічого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всі опинимося на тім світі. Він сам гине і нас в домовину тягне. Пропоную негайно відрядити делегацію до Потоцького.
— Правильно! — загуділа старшина. — Воліємо переговори!
— Ну й цілуйте ляхів у сідниці! — кричали козаки. — Ми не для того взялися за шаблі, щоб з панотою мириться!
— Воліємо нового гетьмана! — крикнув Ворожбит.
— Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!
— З Козиря такий гетьман, як із шила леміш!
— Як з квача притика!
— Хай Гуня говорить!
— Панове братчики! — заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. — Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.
— Не вірте йому, козаки! — загаласував Козир. — Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!