— Хлопчиків знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряниці та Гуні! — волав Вишневецький. — Ми таки викоренимо бунтівну Русь! Україна віднині стане раєм для вельможного панства!
Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з піхов...
— Я протестую!.. — пополотнів Козир. — Розв’яжіть мені руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавілля... Я вам не хлоп... Я старшина...
— Для мене ти таке бидло, як і всі, — Вишневецький махнув рукою. — Згинь з моїх очей!
Гусар перехилився в сідлі, хвацько махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам’янілий, з подивом на білому, вже без кровинки лиці, а тоді впав, розрубаний навпіл...
Д л я д о в і д к и.
«Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами біскупа Пясецького, особисто запевняв повстанців, що на найближчому сеймі їм повернуть давні вольності. Повстанцям обіцялася особиста недоторканність. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домівках, панські й жовнірські загони їх нещадно винищували».
Історія Української PCP. T. 1, с. 267.
ЕПІЛОГ
Уклавши біля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Київ і 30 серпня 1638 року зібрав там «загальну раду» козаків, на якій зовсім по-іншому з ними заговорив. А втім, вона тільки називалася загальною радою, адже право взяти в ній участь мали, крім старшин, лише по кілька козаків від кожного з шести полків.
З переможеними ніхто й не збирався радитись, бодай про людське око. Їм просто зачитали «Ординацію війська Запорозького реєстрового», що була ухвалена сеймом у березні 1638 року.
Реєстровці, похнюпивши голови, слухали Ординацію, яка скасувала «на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини».
Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.
Главою реєстру призначався комісар. Його віднині обирали не самі козаки, а — за рекомендацією коронних гетьманів — сейм. Комісар мав бути неодмінно з осіб шляхетського походження.
Трахтемирів вибирався резиденцією комісара, йому ж віддавалася вся військова і судова влада в реєстрі, він же віднині зобов’язувавсярішуче придушувати будь-яке «свавілля козацьке».
Військові осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полків по тисячі козаків у кожному, призначалися лише польською владою — «з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю». Реєстровці віднині могли оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та «інших пограничних містах».
Дісталося в Ординації й Запорозькій Січі, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти «самовільні зборища на островах і річках». Населенню (як, між іншим, і самим реєстровцям) під загрозою смертної кари віднині заборонялося самовільно (без спеціального письмового дозволу) з’являтися за порогами. Отож шляхта хотіла знекровити і обезлюднити Запорозьку Січ.
Такі «вольності» здобули реєстровці, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось місяці після «загальної ради» у Києві, 24 листопада в урочищі Маслів Став відбулася «остаточна комісія з козаками». Шляхетне панство на чолі з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якій і було сказано, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї» — дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровці, прихильники угоди з панами, і справді «покірно прийняли на свої шиї заслужене ярмо»: комісаром реєстру панство призначило шляхтича П. Коморовського, а військовими осавулами І. Караїмовича та Л. Бубновського. Отримали угодовці тих, кого й заслужили. А втім, маючи на шиї «заслужене ярмо», — вибирати не будеш.
Іляшко Караїмович уцілів і під Голтвою. Очунявши від поранення, вибрався по трупах з тванюки, дістався до польських панів, відбився від костомахи з косою — живучий і неймовірно везучий! Панство і, зокрема, польний гетьман належно оцінили вірність Караїмовича. Звичайно, військовий осавул — це не гетьман, посади якого домагався Іляшко, але втішив себе тим, що ніхто з української старшини не перебіг йому дороги і не став на чолі реєстру. А коли так, то він, перший в реєстрі військовий осавул, досяг чималого — став майже заступником гетьмана. І коли тільки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням — треба ж було народитися українцем!), то він перший кандидат на гетьмана.