Зрештою Сулима не втерпів, узяв шаблю в зуби й поліз на мури, а за ним подалися Ярема і Гнат. Мури високі, драбини хисткі, під вагою ходять ходором, і долати височінь було нелегко. Та звичні до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.
Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.
А на мурах в ту мить відбувалося ось що. Першим на стінах опинилися павлюківці на чолі з старим Нечуйвітром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастіонах. У фортеці, як і перше, було німо. Павлюківці нечутно неслися по стінах і кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовірно. Павлюку аж не вірилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на східцях, щоб спускатися у фортечний двір, як біля сигнального дзвона прокинувся вартівник, котрого в сум’ятті було й не вгледіти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув... І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.
— Козаки! — на всю фортецю закричав Павлюк. — Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..
Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув...
— За мною, запорожці! — загримів бас Кикошенка.
— Вперед, козаченьки! — десь у темряві кричав Савран.
— Сла-ва!..
У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків... По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.
Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.
Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:
— Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею...
Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.
— Молитися зібрався? — кинувся до нього отаман. — Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.
— Я — комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! — вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. — Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!
— Не по-лицарському, кажеш? — Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. — Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?
Комендант з криком кинувся на Сулиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.
— Відвоювався, німчура!
— Я не німець, я француз, — кричав Маріон, задкуючи до стіни.
— Ти — ворог мого народу!
Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.
— Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! — сказав Сулима і відвернувся.
— Він помер ще тоді, як прийшов сюди, — обізвався позаду Павлюк.
— Живий, сину? — кинувся до нього Сулима.
— Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!
Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Вставай, вставай, годі вилежуватися! — весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. — Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.