Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев’яне барильце і почав свою розповідь:
— А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль — це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав...
— До діла ближче, Караїмовичу! — нетерпляче вигукнув Павлюк.
Сулима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.
— Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак — справа честі реєстрового козацтва, — почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:
— От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?
— Слухаємо та на вус мотаємо, — розказує Караїмович. — Адам Кисіль і каже: «Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих».
— Старшину спокушено кількома капшуками?
— Так, — хитнув головою Караїмович. — Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна... Того ж дня його знайшли з ножем у спині.
— Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? — Сулима спохмурнів. — Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.
— От і загинув, — сказав Караїмович. — Я змушений був хвостом виляти... Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.
— От зараза! — вилаявся Павлюк. — І зібрав він військо?
— В тім-то й лихо, що зібрав, — зітхнув Караїмович. — Реєстровці спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.
Павлюк рвучко схопився, блиснув світлими очима, що враз потемніли.
— Та він їх просто обдурив! Серед реєстровців чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справді засліпило очі... Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей!
— Де зараз ті дві тисячі реєстровців? — запитав Сулима.
— Стоять табором біля слободи Білі Млини, — відповів Караїмович. — Це два дні путі до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати ці два дні. Він чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею і старшину Горобця з двома тисячами козаків. Всього п’ять тисяч має там зібратися. А вже потім Кононович вирушить сюди.
— Мерзотник! — забігав Павлюк по хаті. — П’ять тисяч козаків в оману ввести! Підляк!.. Лиходій!..
— Стали ми табором біля Білих Млинів, — вів далі Караїмович. — Я й почав нашіптувати гетьману, аби відмовився від своєї затії. Хай ліпше, кажу йому, самі ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братів будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив мені. Тоді я почав підмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад... Але, — Караїмович тяжко зітхнув, — сотник Білий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв’язках з Павлюком, що буцімто дію з його намови. На ніч кинули зв’язаного до намету і поставили аж трьох охоронців. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тікати на Січ... Вночі, коли табір заснув, вони й звільнили мене. Захопили ми коней — і гайда. Шум зчинився, гетьманці по нас стріляли. Одного козака вбили, а мене поранили... Але то дріб’язок, заживе. Я радий, що дістався до своїх, і совість моя чиста, бо не став запроданцем. Оце і все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака підійде п’ять тисяч реєстровців, обдурених, засліплених жадобою злота. — Караїмович позіхнув і тут же вибачливо посміхнувся: — Дві ночі не спав, з сідла не злазив...
Павлюк трахнув кулаком по столі.
— Це вже нікуди не годиться!.. П’ять тисяч козаків дали себе в оману ввести!.. — Павлюк схопився й забігав по хаті. — Ех, проґавили!.. А реєстровців ще можна було на свій бік перетягти.
— Ти думаєш? — спокійно запитав Сулима.
— Я проти гетьмана підняв би повстання! — запально вигукнув Павлюк. — А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром...