— В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. І я ненавиджу вас, слов’ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак — то лише мій початок.
— На гетьмана реєстру цілиш? — спокійно запитав Павлюк.
— А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Сулиму привезу до Варшави. За це мені ляхи щось дадуть. І не тільки гетьманську булаву. Вся Україна буде в моєму кулаці.
— Мерзотник!
— Кожний діє як уміє!
— Як я співчуваю твоїй матері, — сказав Павлюк з жалем. — Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила... Нещасна жінка!
— Замовкни! — не своїм голосом закричав Караїмович і рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман реєстровців. Колихнувши відвислим черевом, взявся в боки й сопучи витріщився на Павлюка.
— Попалася в сільце перелітна пташечка? — гетьман аж руки від задоволення потер. — Доліта-ався...
— Літав, — згодився Павлюк. — А пан гетьман тим часом повзав.
— Ей, ти!.. — побагровів гетьман. — Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!
— Але не плазун, — сказав Павлюк.
— Але іноді й плазуни хапають орлів! — вигукнув Караїмович.
— Іноді хапають, — згодився Павлюк. — Та, попри все, вони плазунами й лишаються.
— Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, — з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.
— Кожному своє, — уточнив Павлюк.
— Ти мене не вчи! — важко дихаючи, вигукнув гетьман. — Мене пізно вже вчити!
— Правда, ходячим мерцям наука зайва.
— Ти?.. Як ти смієш? — зірвався на вереск Караїмович. — За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.
— Не на бік лотрів, а на бік народу.
— Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?
— Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! — спокійно відказав Павлюк. — Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?
Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо... Караїмович зареготав...
— Ти ч-ч-чого?! — визвірився на нього Кононович. — Гляди, щоб юшкою не вмився! — І кивнув на Павлюка: — Міцно зв’язаний? Коли втече — голову зніму!..
— Хіба на той світ побіжить! — Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.
— Туди? — запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. — Зараз ми його в один мент відправимо...
— Поки що в клітку! — буркнув гетьман. — Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.
— Боїтеся мене? — запитав Павлюк.
— Трохи, — зізнався Караїмович. — Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.
— Тоді ти боятимешся другого Павлюка.
— Павлюків постараємося вирвати з корінням!
— Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!
Зв’язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев’яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.
— Так буде обачніше, — сказав Караїмович. — Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Сулиму візьмемося. А тоді обох — до Варшави!..
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
— Яремо, — гукнув Сулима, — облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!
— В один мент, батьку! — Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.
Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали. Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях... Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Сулимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває...
Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.
— Задумався, отамане? — поспитав, запаливши люльку.
— Осіли мене думки, як чорти Бога, — озвався Сулима. — Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.