— Разом? — звів брови отаман. — А від кого?.. Та не гудіть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.
— А хіба пан отаман не відає, що на нього йде велике військо реєстрових козаків? — запитав здоровань. — Ми ледве з халепи вискочили. Дійшли до Білих Млинів, а там війська того, як жаб на болоті. Куди не поткнешся, коні, вози, гурти козаків. Ледве-ледве викрутились ми та хутчій, хутчій, щоб першими до вас дістатися й попередити про небезпеку.
— А ви часом нічого не чули про сотника Павлюка?
Дядьки перезирнулися, плечима знизали.
— Добре, — зітхнув Сулима, — приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки каміння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування.
Розставивши дядьків, Сулима сам взявся допомагати. Місце йому випало у фортечному дворі, біля східців, що вели на мури. Камінь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Сулимі, а Сулима — Кирпі...
«Гарне каміння, — думав Сулима. — Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озію! Хороми. Віки б простояла. А біля хати садок посадити, бджіл розвести. Щоб діти в дворі бігали... — Сулима сам до себе посміхнувся. — І щоб вся Україна щасливою була, як сад квітучий!»
Кирпа брав каміння з рук Сулими, але в очі отаманові уникав дивитися. Мовчки передавав те каміння Гнатові, котрий стояв ще вище Кирпи, і злився. На Сулиму, на самого себе...
«Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пішло шкереберть, — думав він, із злістю хапаючи каміння. — Не вийшло з мене старшини, не розбагатію, не повернуся додому паном... Так і розтринькав своє життя, на дріб’язок розміняв... Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?»
Кирпа плюється, мовчки бере з його рук каміння, передає далі Гнатові і вкотре думає:
«Гуркнути б каменюкою Сулиму — і ходу!.. Хоч би душу відвів. Все одно пропало моє життя. І якого я дідька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив...»
До нього тоді причепився Дмитро Гуня. Потім Сулима підійшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком.
— Пане отамане, ось ця голота, — ткнув він пальцем на Гуню, — затримала нас і ображає... Пора б уже навчити сірому, як старшину поважати!..
Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки і так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетіла з в’язів.
— Кирпо-о! — поставивши осавула на ноги, прохрипів отаман. — Коли я ще раз почую від тебе слово «голота», коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козаків, то за себе не ручаюся! Второпав?
— Второпав, — скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. — І не забуду!
— Від тебе несе вином, — сказав Сулима. — Ти коли встиг набратися?
— Я їх щойно з комендантської викурив, — сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрі похитувалися на ногах. — Жлуктили нахильці з карафок.
— А кому яке діло?! — закричав Кирпа. — Я захопив фортецю, тому й маю право пити!
— Ха-ха! Він захопив фортецю! — зареготав Гуня. — Щось я тебе не бачив у числі перших, а пити — тут як тут. Інші трупи з фортеці виносять, а вони винце дудлять.
— Доведеться тобі відповідати, осавуле! — різко сказав отаман. — Пияцтва я нікому не прощаю!
Кирпа злякано забігав маленькими очицями, шукаючи собі хоч якої підтримки, і, зрештою, вирішив не оборонятися, а нападати:
— А злото де ви поділи, пани отамани? Собі заграбастали?
— Яке злото? — спокійно запитав Сулима.
— А те, що у фортеці було! — галасував Кирпа. — Думаєте, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Поділили тихцем між собою — і мовчок?
Сулима зблід від такого нахабства, хоч від Кирпи можна було всього чекати, але стримався.
— Дмитре, — спокійно повернувся він до Гуні. — Візьми трьох козаків і запріть в землянці цього п’яничку, доки не прохмелиться. А там побалакаємо.
В холодній Кирпа швидко вихмелився, і його почало тіпати. Так було завжди, коли виходив хміль. І злість кипіла. На Сулиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга!.. Кинувся по східцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками... Бив доти, доки не защеміли кісточки пальців. У відповідь — ні звуку. Кирпа знеможено опустився на східцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П’ять літ козакує на Січі, зумів якось в осавули пролізти, а далі — ні тпру ні ну!.. Розкусили. І не розбагатів, хоч як не п’явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покійний Кикошенко запропонував йому кукурікати під столом. Тьху! Власне, й на Запоріжжя Кирпа йшов з однією метою: розбагатіти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, ніби злота в запорожців — кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. І збіднілий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бідного родича терся у свиті магната Пшибося, клюнув на ті теревені, приперся на Січ, отримав прізвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далі що? Набив кілька торбинок дріб’язком, та й годі. Не вельми густо. З таким скарбом не позмагаєшся з багатою шляхтою. І от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянці, наче якусь сірому!