— Дурило!.. — шипить Щербина. — Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!
І знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки каміння. Потім Щербина не витримує:
— І на кий чорт я потеліпався на Січ?! Треба було обамбурити того дурня по курячій голові!
Макуха вже не раз чув цю історію. Щербина був наглядачем у якогось панка під Білою Церквою.
— Жив собі як вареник у маслі, — згадуючи минуле, хвастав неодмінно Щербина. — Хоч і наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопів пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на коні гарцюю. Кінь у мене був звір. Хлопа запросто міг затоптати... Кланялись мені, бувало, хлопи в ніжки, коли селом на коні мчу. Хоч і не пан я, а карка переді мною гнули. Що не так — пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтіло переді мною бидло! Навіть панок мені якось зауважив... Ти, Савко, того... легше трохи... А чого, кажу йому, із смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслі жив... І треба ж було...
Макуха знає, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до самої пані в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок і застукав їх на місці гріха... Щербина згарячу тріснув його мідним підсвічником по лисій голові. З панка й дух до ранку геть... Довелося Щербині різати поли. Так і на Січі опинився.
— Кланялося б мені оце всяке бидло в ноги, — бурчить Щербина. — І треба ж було того пана по голові ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б підмостив!..
Зненацька на стіні закричав дозорець:
— Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахкає!
— Яремо! — крикнув Сулима. — Бігцем до Саврана, хай мерщій усі до фортеці сходяться!
Дмитро Гуня вже мчав до фортеці й кричав:
— Реєстровці, щоб їх слід запав, ідуть!
У фортеці зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам’ятає, як він опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядьків-утікачів.
— Це ти, дурню, отаманові каменюку на голову пошпурив? — глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. — Ай-ай-ай!..
— Я... я... впустив, — злякано пробелькотів Кирпа. — З рук випорснула... І я...
— Знала, куди падати, твоя каменюка, — ошкірився той. — Прямцем отаманові на голову. — І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. — Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!
І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.
«Хто він такий?» — боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину...
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах — всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від’їхав подалі.
Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:
— Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п’ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.
— Починай! — наказав гетьман. — Мені щось нездоровиться.
— Гей, сурмачі! — вигукнув Караїмович. — Сурміть напад!
Блиснули на сонці мідні труби... Караїмович шаблею замахав.
— Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!
— Ура-а-а!.. — не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п’ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму... Тому Караїмович не рахувався із втратами.
— Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!
На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заіржали коні без вершників... Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.
— До брами!.. Мчіть до брами! — кричав він, махаючи шаблею.
Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.