— Коли живий, то відволодаємо, — пообіцяв дід. — Козаки як кішки — живучі. А Яцько жилавий та міцний — з того світу вигребеться. Ти, Дмитре, посидь біля отамана, а я невзабарі води на кабиці нагрію, зілля зготую, та й заходимося.
Прудкий дід, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабиці закип’ятив, і відвар зілля зробив, і білу сорочку на перев’язки порвав. Старий щось торохтів, а його маленькі, сухі й зморшкуваті руки невтомно миготіли, промивали рани, перев’язували, і від дотику тих рук поранений поволі засинав.
— Хай поспить, а коли прокинеться, тоді вже я біля нього як слід заходжуся, — сказав Касян, сідаючи на лаву. — А ти ж чого це, козаче, зажурився?
— Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум’я. Кодак реєстровці приступом беруть, орда на Січ розігналася...
— Еге-ге... Отакі, брате, непереливки. Та ти носа не вішай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, діло ділом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати.
Касян метнувся в хижку, приніс сушеного м’яса, миску соломахи, дві ложки поклав і, хитро посміхаючись, шкалик дістав.
— За здоров’я отамана вип’ємо, — гомонів, розливаючи калганівку. — Ця хмільна штука від господаря лишилася. А тепер ми тут господарі.
Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:
— Дак ото, козаче, як із Хвеськом оте лихо лучилося і повернувся він з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодиків, щоб його на Січ відвезли. І передав свій зимівник війську Запорозькому у вічне володіння. Ще й розпорядився, щоб хлопці його на Січі козакували й більше не наймитували. Шаблі їм дав і по коню подарував... Ось так-то чоловік, осліпши, прозрів. Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.
— Куди?
— А хто його знає. У світ білий, мабуть, подався.
— Он воно як, — задумливо мовив Гуня.
— Буває, — згодився Касян. — А мене й відрядили сюди з Січі пантрувати зимівник. Я й пантрую.
— Спасибі вам, батьку, — звівся Гуня. — Лікуйте отамана, а я подамся на Січ. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо’, кошовий виділить який загін сулимівцям на поміч.
Виїхав Гуня за хвіртку й спинився.
— Ординці,— тільки й мовив. — Сюди їдуть, кляті кримчаки.
— Ногайці, — роздивився старий, — татари посунули на Січ, а ногайці гайнули зимівники грабувати.
Гуня засукав рукава.
— Несіть, батьку, рушниці, як є, та будемо некликаних гостей зустрічати. Я стрілятиму, а ви кулями гаківниці набивайте. Зимівник добряче вкріплений, сплоха не візьмуть!
— Еге-ге! — заторохтів Касян. — Ох і постріляємо ж ми зараз! Хтось із нас — ми або ногайці, а будуть на тім світі!
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ, і ті з гиком і свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всі запорожці були на вежах, стояли лицем до ворога. І Джевага заворушився у них за спинами. П’ятдесят його головорізів непомітно спустилися в двір, запорожці, зайняті боєм, того не помітили...
Старшим біля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив і вмів гарно свистіти. Що б не робив, все ото посвистував собі під ніс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козаків, в обов’язки яких входило відчиняти браму й опускати міст. Того трагічного дня Йосип сидів з своїм маленьким загоном і люто свистів.
— Тьху ти! — зрештою сплюнув Йосип. — Скільки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б’ються, а ти сиди та дрімай під брамою!
Йому кортіло піднятися на мури, подивитися, як там іде бій, постріляти з самопала, а натомість нудьгуй під брамою та свисти знічев’я. Хіба ж це діло для справжнього козака! Йосип злився, що його лишили біля брами.
— Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, — бурчав Йосип сам до себе. — От і свистиш, як байбак.
Свистів він і тоді, коли побачив, що до воріт прямує гурт тих дядьків-утікачів, котрі нещодавно пристали до фортеці. Вів їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки ніби поспішали, Щербина раз по раз озирався...
«І куди це їх дідько несе?» — ліниво подумав Йосип і крикнув:
— Ей, чи ви не до реєстровців у гості зібралися?
— Йосипе, — сказав підходячи Кирпа. Був він чомусь блідим, і руки його та губи тремтіли. — Ось ці дядьки, котрі до пуття ще й стріляти не тямлять, будуть свистіти замість тебе біля брами, а ти забирай своїх і бігцем на мури!